Леобург - Ірина Грабовська
Сьома година — контрастний душ. Чверть по сьомій — світ навколо набуває звичних барв, Данило готовий до ранкової пробіжки. А тепер — найскладніше. Підняти Федю й витягнути його надвір.
Після кількох ударів у двері стало зрозуміло, що у його друга геть інші плани на ранок. Крізь двері було чути придушену лайку Данило зазирнув у кімнату. Федя лежав, розкинувши руки й ноги і накривши голову подушкою.
— Підйом! — бадьоро гаркнув Данило.— Ходімо до річки, я там учора турніка бачив!
Федя промимрив щось нерозбірливе.
— Ти як — нормально спав? — Данило пропустив повз вуха тяжке зітхання і провадив: — Зі мною якась чортівня коїлася — не спав ані хвилини...
Він порився в шафі та жбурнув на ліжко тренувальні шорти і майку.
— Якщо враховувати, що я ліг о третій ночі, а о сьомій мене нахабно збудили, то виспався я зашибісь,— пробурчав Федя, не знімаючи подушки з обличчя.
— О третій? Усе-таки вирішив написати статтю про стиль нашої подруги?
— Ага, з її фоткою журнал враз розметуть,— Федя сів у ліжку.— Взагалі-то я пишу різну херню тільки вдень. Уночі я займаюся мистецтвом.
Авжеж. На столі поруч з ноутбуком Данило помітив повну недопалків попільничку. Писав усю ніч черговий бестселер. Не інакше, як прорив у літературі. Або Нобелівська премія.
— Зайняв чергу по автограф!
Федя кинув на нього осудливий погляд.
— Ти там збирався кудись бігти? Ото біжи собі... А я ще подрімаю годинки зо три-чотири...
Данило попрямував до дверей і рішуче кинув:
— Чекатиму на тебе біля сходів за двадцять хвилин!
І зачинив двері, перш ніж до них долетіла подушка.
Двадцять хвилин для Феді — поняття дуже відносне. Данило стирчав у їдальні вже пів години, аж раптом згадав, що залишив у кімнаті секундомір. Звісно, на тренуванні можна обійтися й без нього — однаково бігати на швидкість Данило вже не може. Але йому не хотілося втрачати останні прикмети звичного образу життя. Тому він і далі зав’язував шнурки «щасливим» вузлом і брав із собою щопонеділка помаранчевий рушник.
Отже, для ранкової пробіжки потрібен секундомір — і квит.
Щойно він почав підніматися сходами, як почувся здавлений зойк. Данило перехилився через бильця. Джекі, сидячи навпочіпки, намагалася дістати з-під вузького мармурового виступу велетенського сірого кота.
— Мої вітання!
Дівчина аж підстрибнула з несподіванки і кинула на хлопця стривожений погляд, її жовто-зелені очі злякано зблиснули, ніби вона, як і вчора, вагалася між двома рішеннями: бити чи бігти. Джекі відпустила пухнастий клубок, і він жалісно занявкав.
— «Жорстоке поводження з тваринами». Стаття 299.
— А для невдячних котів статті немає? — набурмосилася вона.— Коли вперше побачила, воно було миршаве й худюще. А тепер ач який — у старі сховки вже не влізає,— всміхнулася Джекі й сумовито провадила: — У мене в Харкові був схожий. І зник.
— То ти з Харкова?
— Точніше — «с Харькава». Жила там колись.
— Допомога потрібна? — Данило спустився вниз. Пухнастий димчастий кіт зацьковано дивився на них крізь ґрати й ніяк не міг витягти задню лапу.
Під обурений нявкіт ціною кількох подряпин кота звільнили з ув’язнення, і Джекі понесла його в їдальню — заїдати стрес. Данило піднявся на другий поверх, роздратовано копнув Федині двері й вирушив до дядькової кімнати. Покопирсався в кишеньках сумки, намацав на денці холодну покришку секундоміра, обернувся до виходу... і завмер.
Перед очима висіла мерехтлива напівпрозора пляма — ніби хтось повісив посеред кімнати целофанову плівку, і тепер вона погойдувалася від ледь відчутного протягу. Данило роззирнувся. Що це за імла? Схожа на тремтливе повітря над розпеченою дорогою. Прорвало трубу з гарячою водою? Хлопець примружив очі, роздивляючись ледь помітну пляму. Махнув рукою — повітря приємно війнуло свіжістю.
Що це?.. Данило відчував дивну вібрацію, ніби всередині нього щось тремтіло так само, як химерна пляма посеред кімнати. Він знову обережно випростав руку — і раптом відчув поколювання у самих кінчиках пальців. Повітря стало схожим на рідкий мед, до руки потягнулися прозорі струмки. Пляма рухалася назустріч долоні, охоплювала її, танцювала й вібрувала довкола неї.
А потім Данило раптово відчув, ніби хтось схопив його спереду за майку і повів за собою.
— Що за фігня? — пробурчав він і за інерцією зробив крок вперед.
На секунду стало дуже тихо, немов заклало вуха. Шкіру кілька секунд поколювало, а в роті з’явився дивний присмак, ніби від м’ятної жуйки. Данило похитав головою і порухав плечима. Жодної плями. Мабуть, примарилося.
— Федю! — відчинив він двері.— Годі валятися! Ходімо!
Тиша. Чи він знущається?
Данило вийшов у коридор — й отетерів.
З бронзового горщика між Фединою кімнатою і кімнатою Джекі стирчало строкате листя дивної квітки.
Під ногами були не голі дошки, а червона килимова доріжка.
Маріанна Олександрівна зранку пригнала загін робітників? Та ну. Коли б вони встигли? Данило відчув, як по спині війнуло морозом. Він шукав секундомір і роздивлявся пляму в повітрі не більше двох хвилин.
Данило торкнувся стіни — навіть шпалери стали геть іншими: з темно-золотавого атласу. На стіні між його кімнатою і сусідньою — портрет незнайомого чоловіка у старомодному костюмі з червоною стрічкою через плече.
Кімната Феді була замкнена.
Може, це все ж таки сон? Буває ж таке — здається, що ти прокинувся і ходиш у себе по кімнаті, говориш з кимсь, а насправді продовжуєш спати. Отже, він досі в ліжку, не збирався на пробіжку і не витягав кота разом з Джекі? Але все тіло й інстинкти протестували: неможливо, неможливо, неможливо! Він глипнув на свою руку: на звороті долоні виднілися свіжі подряпини. Так, попередній сон, схоже, триває, просто змінилися декорації. Як прокинутися? Данило ущипнув себе, заплющив очі та труснув головою. Ні, це не сон. Тоді... галюцинація? Може, з’їв щось не те? Чи йому в кімнату пустили якийсь газ?
