Леобург - Ірина Грабовська
Данило здригнувся. Отже, рамка з феротипом дійсно звідти. І, здається, він власною персоною побував «по той бік». І це означає, що він має такий дар. Можливо, дядько знав про це і саме тому заповів йому будинок? Данило похитав головою. На лобі проступив піт, а в шлунку неприємно похололо. Якась маячня. Як же йому хотілося вірити, що його дядько — просто трохи дивакуватий любитель інопланетян!
Трегубов випив філіжанку кави і захотів подивитися колишню кімнату Івана Дмитровича. Втім, погляд його залишався байдужим: він мляво оглянув стоси книжок і погладив блискучу поверхню котла.
Цієї миті у дворі щось вибухнуло. В будинку задзеленчали шибки. Данило з Федею перезирнулися.
— Я подивлюся,— першим отямився Федя і вибіг з кімнати.
Трегубов підійшов до вікна.
— Напевно, хлопці кинули щось через паркан,— сказав він Данилові.— Взагалі, це небезпечно. Можуть кинути ще. Я б не радив вашому другові там стояти.
Данило визирнув у вікно. Федя, вперши руки в боки, роздивлявся розкидані по всьому двору дрова, які раніше акуратною пірамідкою лежали біля стайні.
Данило помчав униз. За кілька секунд він уже стояв поруч з другом, роздивляючись невеселу картину. Десь за парканом почувся гучний глузливий сміх.
— Пацанва розважається, хто же ще...— констатував він.
У цей момент Федя круто обернувся.
— А де Трегубов?
— Ну-у...— Данило й не відразу здогадався, чому витягнулося і зблідло обличчя його друга.
Вони не змовляючись кинулися в кімнату дядька. Гість сидів за столом і роздивлявся компас.
— Мабуть, я піду,— пробурмотів він.— Усього найкращого.
Він мляво всміхнувся і вийшов з кімнати. Данило провів візитера до воріт. Потім зони розпрощалися, Трегубов сів у автівку й поїхав.
— Хух,— Данило закинув руки за голову і дивився, як за автом здіймається курява.— І що ти про все це думаєш?
— Що ти даремно залишив його самого в дядьковій кімнаті,— Федя насупився, поміж бровами з’явилися дві зморшки.— Якого дідька ти побіг за мною, Даню?!
— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Він так сказав... що можуть кинути ще. Вікно не відчиняється, а я хотів попередити, щоб ти не стовбичив посеред двору.
Його друг роздратовано закотив очі.
— Що далі, то менше мені тут подобається. Спочатку та тітка з червоними губами. Потім — незрозуміла зеленоголова. Твоя галюцинація. Мій привид. Тепер ще цей... Пробзділось шось у Дацькому князівстві... Знаєш, я передумав щодо готелю. Я б на твоєму місці оформив папери і продав цей будинок до біса.
Данило невпевнено кивнув. Усе справді здавалося дуже дивним. Тільки одна думка не давала йому спокою. І Федя, схоже, помітив це і спрямував на нього пильний погляд.
— Навіть не думай, Даню...
— Він досі там! Дядько не в Африці, а в Леобурзі, розумієш? Я думаю, він чомусь не може повернутися додому.
Його друг вражено роззявив рота.
— Ні! Стоп!
— Коли я вирішив показати вам портал, його вже не було! Просто зник! Уявляєш, що відчуває людина, яка замкнена в чужій реальності? А якби я не потрапив додому? Він цілком міг застрягти там, а я, може, єдина на світі людина, здатна повернути його назад!
Федя схопився за голову.
— О Боже мій. Годі. Не хочу слухати цю маячню. Ходімо краще бігати, стрибати, гойдатися, що ти там зазвичай уранці робиш.
Федя розвернувся і пішов у будинок. Ну, чому ж він не розуміє очевидного?!
— Та ти ж чув Трегубова? — Данило вирушив за ним слідом.— Більшість людей не бачить портал. А я бачу! Хто ще може йому допомогти?
— Нео, ти обраний,— пробурмотів на ходу Федя.
— Це мій дядько, мій родич,— вибухнув Данило.— І я не хочу тупо оформлювати на себе будинок людини, яку навіть не спробував урятувати!
— Це самообман,— похитав головою Федя.— Даню, це небезпечно. І безглуздо. Ти нікого не врятуєш, а просто схибнешся, як той хлопець. Або зникнеш, як дядько.
Раптом Данило відчув приплив дикої, пекучої злості. Півтора року чи не щодня йому казали, що він чогось не зможе, що він має думати про здоров’я, поводитися обережніше. Всі лікували його, але ніхто в нього не вірив. І тепер те саме робить його найкращий друг?! Федя відчинив був двері, як тут Данило з силою захряснув їх.
— Але я принаймні спробую. Я не боюся залишитися там, гірше думати про те, що я міг би допомогти, але злякався.
Федя важко зітхнув і потер шию долонею.
— Вже за годину, якщо спокійно все обміркуєш, ця ідея здаватиметься тобі дурнею. Тому я радію, що плями зараз немає і ти не зможеш стрімголов чкурнути до Леобурга.
— Плями немає. Але, як сказав Трегубов, дядько гадав, що нею можна керувати. І якщо це правда, то я знайду спосіб.
Федя тільки гмикнув.
Федя плентався по запорошених, зарослих бур’яном вуличках. Ось уже кілька днів вони з Данилом говорили про що завгодно, тільки не про його нав’язливу ідею з подорожжю до іншої реальності. Ніхто не наважувався зачепити цю тему першим, і відчуття було таке, як тоді, коли він уперше здалеку побачив «палац» — грізну сірувато-жовту брилу, що тяжіє над усім навкруги. Навряд чи в нього вийде переконати Данила. Він занадто впертий, а особливо тепер, коли повірив у власну унікальність.
Феді дуже хотілося, щоб Данило врешті-решт на щось відволікся. Після травми його друг став геть іншою людиною. Не захотів переїжджати до батьків у Німеччину, хоча жив там певний час, і залишився тут, де все нагадує про минуле. Колишнє життя закінчилося за день, а в новому він ніяк не міг улаштуватися. Його було важко кудись витягнути, чимось зацікавити. Якби хтось приносив їжу, Данило не виходив би з дому взагалі. Старі друзі кудись щезли. Здавалося, він зовсім перестав довіряти людям, і коло його знайомих звузилося до кількох людей. Свого часу Федя побоювався, що
