Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко

про сенс зустрічі на церемонії перенесення праху я збагнув тільки тоді, коли помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був у числі десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розпізнати, коли він ніс труну, загортав могилу та ставив пам’ятник. Я помітив його тільки після промови, коли біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий виступав у звичній для нього ролі. Він стояв усе в тій же позі до фотокамери, і коли я проштовхався ближче і розгледів його лице, воно здавалося мені схожим на лице манекена.

Я протиснувся крізь гущу людей. Той, у коричневому костюмі, втупився в мене порожніми очима, від чого з’явилося таке відчуття, ніби мене розглядають під мікроскопом. Я ладен був заприсягтися, що ця людина мене впізнала, адже ми бачилися на похороні діда Карпа.

Юрба почала рідшати, і згодом ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:

— Хто оті десятеро, що з ректором?

— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідуючі кафедрами, а десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, представник із міністерства…

Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.

Ванжа назирці подався за ними.

Хвилин через десять колега вискочив на подвір’я. На його обличчі була повна розгубленість.

— Зник! — просичав мені в саме вухо. — А все ти винен. Хто тебе просив пхатися до пам’ятника?!

Мені нічого було відказати, і я мовчки поплентався до машини.

Ванжа вправно лавірував серед густого потоку автомобілів. Нарешті зупинив машину біля мого будинку.

— Зайдемо, вип’ємо по філіжанці кави, — запропонував я.

— Ні, поїду. Зараз не до кави…

Йшла третя година дня. Я почував себе стомленим. Одягнувши піжаму, випростався на килимку у “мертвій позі”. Цю терапію я успадкував від діда Карпа, правда, лише одну вправу — шавасану. По кількох хвилинах повного розслаблення почав малювати в уяві зеленаве море, але натомість у пам’яті спливли місця розкопок у Чуфут-Кале. Потім спливли спогади зовсім іншого плану. Біля столу сидить дід Карпо, щось пише. У зубах тліє люлька. Довгасте лице бліде й заклопотане.

“Як ти гадаєш, Василю, чи можливий на земній кулі демографічний вибух?” — звертається він скоріше до самого себе, ніж до мене. І тут від йогівського розслаблення не залишилося й сліду. Я підскочив, як на пружині. Дід же писав лівою рукою, тобто протезом на біострумах! Я схопив бібліотечну драбинку і кинувся до антресолей, де лежав дідів архів. Ба! Та у старого ж зовсім інший почерк — неначе курка лапою дряпала. Каліграфічність у нього з’явилася відтоді, коли почав писати протезом. Стоп! Такі протези виготовляються серійно і, мабуть, всі вони пишуть однаково. Отже, листи буцімто від старого могла писати людина, яка мала штучну руку. І це мусить бути отой, у коричневому костюмі — сьогодні він загортав могилу Черненка, як бульдозер. Задачу розв’язано, і допомогла “мертва поза”. Я поскладав на місце дідів архів, з полегшенням відчув, що знайшов останню ланку в складному ребусі. Хай Ванжа ганяється за тим чоловіком, коли має бажання.

Задзвонив телефон. Хто б це міг бути?

— Слухаю. Добрий день… Так. Ви правильно назвали моє прізвище…

Голос на другому кінці:

— Вам вітання від діда Карпа. Цього разу він не зміг написати, як завжди, і велів усно передати поздоровлення з річницею одруження. Отже, вам і вашій дружині — найкращі побажання відсвяткувати через сорок сім років золоте весілля! На все добре…

— Слухайте, не кладіть трубки! Ваші безглузді витівки не варті затертого мідяка! Бувайте. — Я спересердя мало не розбив трубки.

“Що, вирішив змінити тактику? — думав я. — Чи, може, протез у ремонт віддав, а тут саме день нашого одруження”.

Знову дзвінок.

— Слухаю… Ванжа?! Де ти його бачив? На автозаправці? Скажи, хвилин п’ять тому він не підходив до телефону-автомата? Навіть із машини, кажеш, не виходив. Уже десять хвилин стоїть у черзі до колонки?

Колега схвильований — це чути з голосу. Ще б пак! Усе так чудово клеїлось і раптом — Шкереберть. Виходить, листи писав не той, що на фотокартці. Навіщо тоді його так вистежувати?

— Навіщо, Ванжо? Нехай собі їде. Що? Зробити тобі послугу? Ну, звісно ж, приїзди. Тільки повозиш потім мене по магазинах. Треба подарунок дружині вибрати… Гаразд, візьму й бінокля.

Автозаправочна станція була неподалік від нашого будинку, і через п’ять хвилин я почув унизу сигнал “Запорожця”.

— Швидше, швидше! — квапив Ванжа. — Бо його і слід прохолоне.

Коли ми під’їхали до заправки, машина любителя фотографуватися на похоронах щойно рушила. То був вишневий “Москвич” останньої моделі.

— Бач, запізнись ми на п’ять секунд, і наздоганяй тепер вітра в полі. — Ванжа повів авто слідом. — Не спускай з нього очей. Це добре, що в нас бінокль. Ми його бачитимемо, а він нас ні. Мені треба знати, де він живе або працює…

— Не людина, а арифмометр! — лаявся Ванжа. — їздить так, ніби ті знаки сам розставляв. Хоч би тобі де перебільшив швидкість.

Та ось минули передміську розвилку, і “Москвич”, опинившись на трасі Київ — Сімферополь, зірвався й почав набирати шаленої швидкості. На нашому спідометрі червона стрілка торкалася числа 140, але переслідуваний дедалі відривався і скоро перетворився на цяточку. Лише в бінокль можна було розгледіти, що то автомобіль.

Ми їхали вже більше години, а чоловік і не думав зупинятись. Збавляв швидкість тільки тоді, коли того вимагали знаки. Мене турбувало питання, яке так само непокоїло і Ванжу. Що об’єднує трьох померлих?.. Стривай! Хвороба! Дід Карно і Спиридон померли від раку, професор Чорненко, як запевняє Ванжа, — теж. Отже, всі вони були невиліковно хворі.

— Візьми в шухляді атлас і проглянь усі майбутні розвилки, щоб, коли він зникне з очей, знати, куди