Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко
— Яка ж усе-таки роль Білозерського? Він що, був посередником між інститутом і смертниками? — запитав Ванжа.
Його запитання, либонь, космонавти сприйняли як не дуже тактовне.
— Академік пропонував трепанацію тільки своїм найближчим друзям, жити яким лишалися лічені дні, — відповів Даньків. — Він демонстрував їм своє штучне тіло.
І тут я пригадав, що, перебираючи дідів архів, натрапив на цілу пачку листів від М. І. Білозерського. Тоді вони мене не цікавили, і я навіть не розв’язав їх.
Раптом Ванжа спитав, чи можна тут щось поїсти. За чверть години ми жадібно поглинали бутерброди й ковтали прохолодний полуничний напій.
— От що, хлопці, — сказав Дмитро Безуглий, коли ми повиловлювали з повітря всі бутерброди і фляжки з напоєм, — нам нічого іншого не лишається, як прокатати вас до Венери й назад. На Землі вже про вас здають. Це їхнє рішення. Від вас же вимагається держати язик за зубами.
Ми запевнили, що будемо мовчати.
…Кілька тижнів спливло в моторошному чеканні. Я прагнув і боявся зустрічі з дідом. У мене було таке відчуття, ніби я лечу на той світ, адже там працювали люди, які давно вмерли. Та й сама Венера — голубий небесний діамант, що ранковими присмерками чарує око! Коли ми були на розкопках у Криму, я завжди намагався спати просто неба, щоб, прокинувшись на світанку, милуватися її чарівним блиском. І от ми наближаємось до цієї зірки з неймовірною швидкістю… Космонавти кажуть, що Венера має дуже щільну вуглецевокислу атмосферу з великим тиском і температурою до 300 °C.
У салоні пролунав голос Ігоря Данькова:
— Василю, Миколо, приготуйтеся! Вмикаємо гальма!
Гальмування тривало, мабуть, хвилин сорок. Ми були голодні і вкрай змучені. Раптом спалахнув екран. З його глибини мчала золота куля: обертаючись, швидко збільшувалась; темнішала. Куля затулила весь екран, на ній уже вимальовувалися темні рухомі плями.
— Увага, екскурсанти! — почувся голос Безуглого. — Через кілька хвилин входимо у венеріанську атмосферу. Не ловіть гав, на Землі такого не побачите!
Зверху на екрані спалахнуло табло “240°К”. Ракету, що поволі входила в атмосферні шари, раптом трусонуло. Раз, другий, третій, і вже не переставало трусити, як автобус на вибоїстій дорозі. На екрані вирує сіре шумовиння хмар. Поряд із показником температури — 320сК — з’явилося нове табло: “Швидкість вітру 100 м/сек”.
— Ой леле! — вигукнув Ванжа. — На Землі при найлютішому циклоні швидкість вітру ледь сягає 70 метрів на секунду!
Сірі хмари поступово змінювалися важкими чорними, подекуди ніби притрушеними золотим пилом. І, здавалося, що то котяться не хмари, а велетенські валуни. Та ось з екрана зникли хмари, температурне табло відбило 440°К. Ось уже 500, 550, 553°К! Це ж десь 280 °C! І тиск. Страшенний, у вісімнадцять атмосфер! Умить ракету перестало трусити.
— Та ми ж уже на Венері! — весело вигукнув Ванжа.
На екрані суха венеріанська поверхня. Ми — на дні гігантської піали, на яку то набігає чорна тінь — і тоді смеркає, то раптом розвиднюється — і стає сонячно, як липневого дня на Україні. До ракети наближалося щось блискуче, циліндричне. Ми позіскакували з місць і прикипіли поглядами до екрана.
— Не лякайтесь, — заспокійливо всміхнувся Безуглий. Вони з Даньковим щойно увійшли до салону. — Це по нас “термос” прислали.
Циліндр, а певніше, гофрована труба з десятком коліс по обидва боки, наблизився до ракети і герметично присмоктався. Двері відчинились, і в них з’явився чоловік у блискучому склометалевому одязі. Він мовчки дивився на мене. Це був мій дід, Карно Левкович Остапенко, я відчував це підсвідомо. Чоловік ступив крок і раптом попрямував до мене. Я теж рвонувся назустріч і опинився в міцних обіймах. Ми простояли так, либонь, з добру хвилину, причому я відчував, що чоловікові нічого не варто мене роздушити, така страшна сила відчувалася в його синтетичних м’язах. А на обличчі все та ж ввічлива усмішка, знайома з похоронних фотографій.
— Думав, шибенику, не побачу тебе більше! — Дід Карпо відіпхнув мене і почав обмацувати поглядом мій наполоханий вид. — Ну, ну, вже слід би й прийти до тями. — Він поцокав суглобами пальців себе по голові. — Головне — зміст! А до форми можна звикнути будь-якої. Ти ж не дивувався, коли я одягав новий костюм? — у нього був гарно поставлений голос, як у диктора телебачення. — О-о! Та тут і Микола! А чого ж ви, харони, не сповістили, що Василь не сам? — докірливо мовив він космонавтам. — 3 вами ж завзятий антрополог Ванжа. Не крийся тільки, хлопче, мабуть, шкодуєш, що не заміряв параметрів мого черепа?
Нарешті термос-автобус покотив тріщинуватою венеріанською поверхнею. Коли ми вже були далеченько від ракети, я здивовано відзначив, що зараз ракета знаходиться на горі, а ми — весь час на дні велетенської чорної піали. На моє здивування старий сказав:
— Венеру ще називають планетою міражів. Тут вуглецевокисла атмосфера так заломлює світло, що горизонт мав вигляд країв чашки. І де б ти не був, завжди здаватиметься, що стоїш у центрі тієї чашки. Колись і на Землі було так.
Зовні лютувала вічна буря. Вітер із шаленою силою жбурляв на “термос” пилюку, яку одразу ж і злизував. Мені весь час здавалося, що нас от-от перекине. Та колеса автобуса, мабуть, було зроблено із надважкого матеріалу, бо він спокійнісінько повз далі. Раптом нас почало підкидати, хоч поверхня й стелилася рівна. З’явилося безліч нових тріщин; буря видувала з них гази й частки порід.
— Почалося виверження вулкана, — пояснив Безуглий, хапаючись за перила.
Стало темно, ніби хтось закіптюжив
