Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
— Навіть якби сталося диво і ми віднайшли шлях до порятунку, який із того зиск? У людства не залишилося й натяку на власну гідність, — стверджував Бі Юньфен, один із колишніх головних претендентів на посаду Мечоносця і очільник Руху опору в Азії.
Чимало й інших розсудливих людей ставили таке саме запитання і намагалися знайти відповіді про «послання миру», проводячи чимало детальних досліджень у різноманітних галузях науки. Науковці збивалися з ніг, щоб віднайти бодай якийсь натяк на ґрунтовне підтвердження існування дієвого способу трансляції миролюбства людей у глибини Всесвіту. Але всі дослідники доходили одного й того самого висновку: якщо така можливість дійсно існує, то для відправлення «послання миру» потрібна якась принципово нова технологія, що набагато випереджає сучасний рівень технічного розвитку.
Немов вередливе дитя, людство знову змінило ставлення до екіпажу «Синього простору», який разом із кораблем уже розтанув у безодні космосу. Ще недавно ангелів-рятівників знову звинуватили в гріхопадінні, перетворили на породження темряви та дияволів у плоті й крові: захопивши «Гравітацію», екіпаж «Синього простору» підступом змусив розпочати гравітаційно-хвильове мовлення, наславши чорне прокляття руйнування на обидва світи. Цей страшний злочин назавжди залишиться непрощенним гріхом для цього сатанинського поріддя. Ті, хто обожнював Томоко, звернулися з проханням до трисоляріанського флоту якнайшвидше розшукати й знищити обидва кораблі, аби кожному віддалося згідно з ділами його. Але, як і до інших молитов, Томоко залишилися глухою до цих благань.
Одночасно нової трансформації повільно зазнавав і образ Чен Сінь: із людини, яка не відповідала жодному критерію для обіймання посади Мечоносця, вона знову перетворилася на милу та чуйну жінку. Аби пояснити мотиви її вчинків, навіть пригадали давно забутий прозовий твір Тургенєва «Поріг»: Чен Сінь хоробро переступила поріг, до якого ніхто не наважувався навіть підійти, і тоді, опинившись під немислимим для звичайної людини тиском і розуміючи приниження, що на неї очікують, у вирішальний момент все одно відмовилася надсилати до Всесвіту сигнал, який призведе до руйнації двох світів. Люди вже не зосереджувалися на наслідках її відмови активувати систему стримування, а просто відзначали безрозмірну любов Чен Сінь до людства, настільки сильну, що біль від неї застилав очі.
Якщо провести глибший аналіз цього феномена, то можна зрозуміти, що подібне ставлення соціуму до Чен Сінь є віддзеркаленням її підсвідомої материнської любові до людства. У цю епоху інститут сім’ї остаточно припинив існування, тож материнська любов лишалася незвіданим почуттям для багатьох людей. Високий загальний рівень добробуту дещо заміщав потребу дітей у материнській любові. Але тепер мешканці Землі опинилися посеред холоду жорстокого Всесвіту, щомиті чекаючи на прихід смерті. Перетворившись на перелякану дитину, людство вдивлялося в довколишній темний ліс та зі сльозами на очах шукало руку матері. І Чен Сінь ідеально підходила на цю роль: молода й вродлива жінка, послана далекими предками, які знали материнську любов. Не дивно, що в панівній атмосфері релігійного екстазу знову відродився культ Богоматері нової епохи.
Але усвідомлення цього відібрало у Чен Сінь останні крихти волі до життя.
Життя давно перетворилося для неї на нескінченні тортури та важкий тягар. І вона лишалася живою лише тому, що не дозволяла собі втекти від тяжкої ноші. Лишатися живою було справедливим покаранням за величезні помилки, і вона мусила з цим змиритися. Але зараз Чен Сінь перетворилася на небезпечний культурний феномен, а дедалі більше захоплення її постаттю огортало і так розгублене людство пеленою брехні. Тож згинути назавжди було б відповідальним вчинком з її боку.
Чен Сінь легко далося таке рішення. Це було схоже на давно заплановану мандрівку — всі поточні, нагальні справи владнано і можна з полегкістю ступити за поріг.
Чен Сінь вийняла невеличку пляшечку, в якій збереглася одна пігулка для короткотривалої гібернації. Саме цей препарат їй призначили, коли вводили в попередню шестирічну гібернацію, але без підключення до системи екстракорпоральної мембранної оксиґенації вона швидко й безболісно помре.
Зараз розум Чен Сінь своєю прозорістю й порожнечею нагадував космічний простір — жодних спогадів чи виразних відчуттів. Свідомість лишалася гладкою, немов дзеркало, яке відбивало призахідне сонце її життя, що здавалося цілком природною зміною стану, як-от щоденні сутінки… Це правильно: якщо світ можна знищити легким порухом одного пальця, то й відхід людини має бути спокійним і непомітним, як скочування росинки по травинці.
Але щойно Чен Сінь дістала пігулку, задзвонив телефон. Фрес. Тут уже смеркалося, тож в Австралії давно споночіло.
— Дитино, Місяць зараз просто неймовірний. Я щойно бачив кенгуру. Уявляєш, переселенці з’їли не всіх.
Фрес ніколи не використовував функції відеодзвінків, наче вважав, що його описи красномовніші за будь-яке зображення. Хоча Чен Сінь розуміла, що Фрес її не бачить, вона змусила себе усміхнутися:
— Це чудово, Фресе. Дякую тобі.
— Дитино, справи підуть на лад, от побачиш.
Старий повісив слухавку одразу, щойно закінчив говорити. Він не міг нічого запідозрити — вони щоразу розмовляли так недовго.
АА також навідувалася того ранку, аби повідомити радісну новину: їхня компанія виграла ще один великий тендер на будівництво іще більшого хреста на геосинхронній орбіті.
Чен Сінь раптом збагнула, що має двох друзів. У цьому страшному мороці нового часу вона зберегла двох справжніх друзів. Якщо вона вкоротить собі віку, як вони почуватимуться? Її прозорому і порожньому розуму раптом стало тісно, ніби його охопили багато рук, а гладка дзеркальна свідомість втратила свою незайманість — відбите призахідне сонце палало, немов вогонь. Сім років тому вона не знайшла в собі сили натиснути червоний перемикач під пильними поглядами всього людства; тепер, розмірковуючи про своїх друзів, вона силилася змусити себе проковтнути пігулку, що мала принести полегшення. Чен Сінь вкотре розуміла свою безмежну слабкість — вона просто ніщо, порожнє місце.
Мить тому замерзла річка перед нею здавалася вкритою міцною кригою, і їй не становило жодних проблем дістатися протилежного берега. Але тепер крига скресла, і потрапити на інший берег можна було, тільки занурившись у чорні, холодні води. Це буде стражденний вибір, але вона вірила, що зможе перепливти на інший берег. Хай із довгими ваганнями аж до ранку, але вона проковтне ту пігулку. Вона просто не має іншого вибору.
Знову задзвонив телефон — цього разу це була Томоко. Вона запросила Чен Сінь із Ло Цзі завтра до себе на чя-но ю, на прощальний вечір.
Чен Сінь повільно поклала пігулку назад до пляшечки. Вона мусить піти на гостину. А це значить, що вона матиме достатньо часу, аби вмовити себе пірнути у чорну воду.
***
Наступного ранку Чен Сінь і Ло Цзі знову зустрілися біля підніжжя дерева, на якому розташовувалося небесне обійстя Томоко. Звичний натовп людей унизу погустішав, бо вчора ввечері Томоко оголосила, що має намір залишити Землю. Проте не було чутно звичних викриків і бурмотіння
