Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Чен Сінь зустрілася з Ло Цзі вже на гілці, з якої звисала вілла Томоко. Під час Великого переселення Ло Цзі приєднався до Руху опору. Хоча він і не брав безпосередньої участі в акціях та не керував жодною з них, проте лишався духовним наставником для всіх бійців. Сили безпеки й Краплини будь-що намагалися розшукати його та вбити, але Ло Цзі постійно вдавалося вислизати. Навіть софони були не в змозі виконати це завдання. Ло Цзі мало змінився за минулі сім років: та сама тверда, строго вертикальна постава, хіба що вітер сильніше розвівав довге волосся. Він не привітався, але обдарував Чен Сінь усмішкою, яка миттєво зігріла їй серце. Ло Цзі дивним чином нагадував їй Фреса: хоча ці двоє були геть різними, але обидва мали у своїй харизмі відгомін минулого — потужне відчуття міці гір, яке давало Чен Сінь відчуття, що вона може на них покластися в ці дивні нові часи. Був іще Вейд — злий і лютий, немов вовк, чоловік із минулого, який ледь не досягнув успіху в її знищенні. Чен Сінь його ненавиділа й боялася, але водночас знала, що в певному розумінні може також і покластися на нього. Направду дивне відчуття.
Томоко знову зустрічала їх коло вілли. Як і минулого разу, вона була вбрана у розкішне кімоно, а у волоссі виднілася щойно зірвана квітка. Образ розлюченого ніндзі в камуфляжі відійшов у минуле, поступившись місцем лагідній жінці, прекрасній, немов весна вповні посеред заквітчаної луки.
— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу! Я мала сама навідатися до ваших обійсть, але тоді не змогла б вшанувати вас чя-но ю. Вибачте мені, будь ласка! Я щиро рада вас бачити! — Томоко вклонилася гостям. Її голос був таким самим м’яким і ніжним, як і під час першого візиту Чен Сінь. Вона провела їх бамбуковим гайком, що ріс на подвір’ї, невеличким дерев’яним містком, перекинутим через дзюркотливий струмок, і запросила до великої вітальні. Усі троє розташувалися на татамі, й Томоко почала магію чя-но ю. Час минав непомітно, про його біг свідчили хіба що хмаринки, які пропливали у небі за вікном.
Спостерігаючи за м’якими і витонченими рухами Томоко, Чен Сінь переживала змішані почуття.
Так, вона (чи вони?) багато разів була за крок від успіху в знищенні людства. Проте щоразу людство якимось дивом за допомогою впертості, хитрості й вдачі примудрялося вирватися з цих лещат. І наприкінці трьохсотрічного марафону Томоко довелося побачити, як її дім поглинуло вогняне море рідної зірки.
Томоко дізналася про знищення Трисоляриса ще чотири роки тому. А три дні тому, коли світло долинуло до Землі й принесло повну картину руйнування, Томоко виступила з коротким зверненням до міжнародного співтовариства. Вона просто поінформувала про хід і причину катастрофи — гравітаційно-хвильове мовлення вглиб Всесвіту, ініційоване двома людськими космічними кораблями. Жодних докорів чи засудження. Більшість вважала, що попередній оператор цього робота загинув чотири роки тому в полум’ї, яке знищило Трисолярис, тож тепер управління Томоко взяв на себе інший трисоляріанин, що перебував на борту одного з кораблів флоту. Вираз обличчя й голос Томоко лишалися вкрай спокійними під час звернення. Подібний спокій не мав нічого спільного з тими невиразністю й млявістю, які звучали в її голосі всі ці роки. Це було істинне втілення душі й демонстрація сили духу оператора, який показував благородство й гідність перед винищенням свого роду — недосяжний взірець, із яким людству годі було сподіватися зрівнятись. Тепер, опинившись віч-на-віч із цивілізацією, що втратила свою домівку, земляни перелякалися вже не на жарт.
Базуючись на обмеженій інформації, отриманій від Томоко, та власних спостереженнях, люди отримали загальне уявлення про знищення Трисоляриса.
На момент катастрофи Трисолярис переживав чергову епоху стабільності, обертаючись навколо однієї з трьох зір на відстані приблизно у 0,6 астрономічної одиниці. Фотоїд, влучивши в зірку, проламав діру у фотосфері та конвективній зоні діаметром у 50 тисяч кілометрів, в якій легко умістилися б чотири планети завбільшки із Землю. Залишилося нез’ясованим, чи це був збіг обставин, чи частина плану нападника, але фотоїд влучив у зірку якраз у точці, яка розташовувалася вздовж уявної лінії перетинання площі екліптики Трисоляриса. Якби тієї миті комусь довелося поглянути з планети на світило, то він побачив би, як на його поверхні раптово розквітнула надзвичайно яскрава пляма, немов хтось розчахнув дверцята печі. З пролому назовні полилося потужне випромінювання, згенероване ядром зірки, — проминувши конвективну зону, фотосферу й хромосферу, воно досягло оберненої до зірки півкулі планети, перетворивши все живе на попіл за лічені секунди.
Речовина ядра ринула в космічний простір, утворивши 50-кілометровий полум’яний фонтан. Частина викинутої з ядра зірки речовини, температура якої сягала 10 мільйонів градусів, під дією сили тяжіння повернулася на поверхню світила, а інша, досягнувши другої космічної швидкості, розлетілася космосом навсібіч. З Трисоляриса це мало вигляд, немов на поверхні зірки з’явилося вогняне дерево-чудасія. Десь за чотири години викинутий об’єм речовини здолав відстань у 0,6 астрономічної одиниці, й верхівка дерева перетнула орбіту Трисоляриса. Ще за дві години дерево дотягнулося до поверхні планети, й за тридцять хвилин речовина ядра світила продірявила Трисолярис наскрізь. Це було рівнозначно мандрівці всередині одного із сонць — викинута рідина, навіть попри остудження вічним холодом космосу, ще залишалася розігрітою до температури в кілька десятків тисяч градусів. Коли Трисолярис, зрештою, вилетів із зони викиду, він уже перетворився на розпечене до червоного небесне тіло. Поверхня планети стала суцільним океаном магми, який випарував усю воду, що тепер вилася за планетою білим шлейфом. Сонячний вітер ще сильніше роздмухував випарувану воду, перетворюючи Трисолярис на комету з довгим хвостом.
До цього моменту життя на Трисолярисі вже не існувало, але це спрацював лише детонатор, а не основний заряд.
Речовина в зоні викиду створювала значний опір руху планети, що спричинило сповільнення швидкості обертання і, як наслідок, зменшення висоти орбіти Трисоляриса. Вогняне дерево, немов кігті диявола, притягувало планету ближче до зірки з кожним наступним її обертом. Перетнувши зону викиду вдесяте, планета мала впасти на поверхню сонця. Тривалий матч космічного футболу між трьома тілами нарешті добіг кінця. Але одне світило з трьох не дожило до моменту проголошення його переможцем.
Викид речовини спричинив падіння тиску всередині зірки, що тимчасово сповільнило реакцію термоядерного синтезу. Світило різко втратило свій звичний рівень яскравості, перетворившись лише на туманний обрис, чим іще більше почало контрастувати з яскравим вогненним деревом на його поверхні, чий стовбур був неначе надряпаний гострим предметом на чорнильному негативі плівки Всесвіту. Сповільнення термоядерного синтезу спричинило зменшення тиску від випромінювання зсередини ядра, необхідного для врівноваження маси зовнішньої оболонки, тож зірка сколапсувала. Згасла зовнішня оболонка впала на ядро зірки, спровокувавши новий великий вибух.
Саме це видовище людство й побачило із Землі три дні тому.
Новий вибух зірки винищив решту живого в зоряній системі: більшість кораблів-утікачів і поселень за межами планети було стерто
