Господиня - Стефані Маєр
Я б скрикнула, але зойк застряг у горлі, перетворившись на безшумне хрипіння.
— Ш-ш-ш, це я, — прошепотів Джеймі. Щось велике і круглясте скотилося з його плечей і м’яко плюхнулося на долівку. І в місячному світлі справді намалювався його гнучкий силует.
Схопившись руками за горло, я хапала ротом повітря.
— Вибач, — прошепотів Джеймі, сідаючи на краєчок матраца. — Я не подумав. Намагався не розбудити Дока і навіть не уявляв, що налякаю тебе. Як ти? — він торкнувся моєї щиколотки — вона була найближче.
— Нормально, — ледь чутно видихнула я, ще й досі не оговтавшись.
— Вибач, — ще раз перепросив він.
— Що ти тут робиш, Джеймі? Чому не спиш?
— Не спиться — тому й прийшов. Дядько Джеб хропе так, що ти не повіриш. Я більше не міг цього витримувати.
Його відповідь мене заплутала.
— Хіба ти не завжди спиш із Джебом?
Джеймі позіхнув і нахилився, аби розв’язати масивний матрац, який він щойно скинув на долівку.
— Ні, зазвичай я сплю із Джаредом. Він не хропе. Та ти ж знаєш.
Так, я знала.
— Тоді чому не спиш у Джаредовій кімнаті? Боїшся спати сам?
Це я можу зрозуміти — печери тримали мене в постійному страхові.
— Боюся! — презирливо пирхнув він. — Ні. Це і є Джаредова кімната. І моя.
— Що? — зойкнула я. — Джеб оселив мене у Джаредовій кімнаті?
Я не могла в це повірити. Джаред мене уб’є! Ні, спочатку він уб’є Джеба, а потім мене.
— Це і моя кімната також. І я сказав Джебу, що її можна зайняти.
— Джаред просто ошаленіє,— прошепотіла я.
— У своїй кімнаті я роблю, що хочу, — гордовито промовив Джеймі, а тоді прикусив губу. — Ми йому не скажемо. Йому необов’язково знати.
Я кивнула.
— Гаразд.
— Ти не заперечуєш, якщо я спатиму тут, із тобою? Дядько Джеб просто нестерпний.
— Ні, я не проти. Але, Джеймі, може, все-таки не варто?..
Він нахмурився, аби за серйозністю приховати образу.
— Чому?
— Тому що це небезпечно. Іноді серед ночі мене приходять перевіряти.
Його очі розширилися.
— Справді?
— Коли був Джаред, то він погрожував перевіряльникам рушницею, і вони забиралися геть.
— Хто вони?
— Не знаю. Раз був Кайл. Були й інші…
Він кивнув.
— Тим паче я повинен залишитися. Доку може знадобитися допомога.
— Джеймі…
— Я не дитина, Вандо. Я можу дати собі раду.
Сперечатися з ним було марно — від цього він ставав іще упертішим.
— Принаймні ляж на ліжку, — сказала я, поступаючись. — А я посплю на долівці. Це твоя кімната.
— Це неправильно. Ти гостя.
Я тихо пирхнула.
— Оце вже ні, ліжко твоє.
— А я сказав — твоє,— він ліг на матраці, рішуче схрестивши руки на грудях.
І знову я переконалася, що Джеймі не здасться. Але все можна буде владнати після того, як він засне. У Джеймі не сон, а кома. Щойно він відключався, Мелані могла переносити його куди завгодно.
— Ляж на мою подушку, — запропонував він, поплескавши по подушці.— Тобі необов’язково так скулюватися.
Я зітхнула, але потягнулася до узголів’я.
— Отак уже краще, — схвально мовив він. — А тепер подай мені Джаредову подушку.
Я застромила руку під голову, аби віддати йому подушку назад, але він, прудко перехилившись через мене, вхопив іншу. Я знову зітхнула.
Деякий час ми лежали мовчки, слухаючи тихе посвистування лікаря.
— Кумедне у Дока хропіння, еге ж? — прошепотів Джеймі.
— Схоже на колискову, — додала я.
— Хочеш спати?
— Так.
— А-а.
Я чекала, що він іще щось скаже, але він мовчав.
— Ти хотів про щось поговорити? — запитала я.
Він вагався, проте я відчувала, що скоро він не витримає, тому чекала.
— Якщо я тебе про щось запитаю, скажеш мені правду?
Тепер прийшла моя черга вагатися.
— Ну, не знаю… — ухилилась я.
— Це ти точно знаєш. Коли ми розмовляли… я і Джеб… він мені дещо розповів. Так, то його домисли, але я хочу знати, наскільки він правий.
Я гостро відчула присутність Мелані у голові.
Шепіт Джеймі був тихішим за моє дихання — я ледве його чула.
