Господиня - Стефані Маєр

Він зробив невеличку паузу.

— Я провів чимало часу, спостерігаючи за твоїми побратимами. Чекав, що вони от-от зміняться, припинять удавати з себе людей, тому що не буде більше перед ким прикидатися. Я все чекав і спостерігав, а вони не змінювалися. Далі жили з родинами своїх тіл, за гарної погоди ходили на пікніки, ростили квіти, малювали картини… У мене майнула думка, що ви перетворюєтеся на свого роду людей. Що ми, зрештою, теж впливаємо на вас…

Він зачекав, надаючи мені можливість відповісти. Але я мовчала.

— Кілька років тому я став свідком дивної сцени, і мене це дуже вразило. Літні чоловік і жінка, точніше, тіла літніх чоловіка і жінки, які прожили разом так довго, що їхні весільні обручки вросли в шкіру. Вони трималися за руки, він цілував її у щічку, а на її зморшкуватому обличчі спалахував рум’янець. І тоді мені здалося, що ви маєте такі ж почуття, як і ми, тому що ви — це насправді ми, а не лише руки, що смикають нас за мотузки…

— Так, — прошепотіла я. — Ми маємо ті ж самі почуття. Людські почуття. Віримо, страждаємо, любимо.

— Так от, якщо ти не прикидаєшся… тоді голову даю на відтин, що ти обох їх любиш. Ти, Ванда, а не просто тіло Мелані.

Я обхопила голову руками. Цей жест був рівносильний зізнанню, але мені було байдуже. Я більше не могла терпіти.

— Значить, я правий. Але ж моя племінниця… Що відчувала вона, що відчуватиму я, коли раптом?.. Що стається, коли тобі в голову поміщають когось іншого? Ти зникаєш? Видаляєшся з пам’яті? Помираєш? Чи це більше схоже на сон? Чи ти усвідомлюєш, що хтось інший тебе контролює? Чи цей інший усвідомлює твою присутність? Чи ти сидиш у пастці, волаєш ізсередини?

Я принишкла, ховаючи емоції.

— Ясно, що твоя пам’ять і поведінка, усе стає чужим. Але свідомість… Деякі люди не здаються просто так, без бою. Чорт забирай, я знаю, що опирався б щосили — для мене відповіді «ні» не існує, це будь-хто підтвердить. Я боєць. Кожен залишенець — боєць. І моя Мел — не виняток.

Він і далі дивився у стелю, але я не наважувалася відірвати очей від землі — вивчала малюнок скелі під рудувато-сірою пилюкою.

— Так, я багато про це думав.

Джеб перевів погляд на мене — я це відчула, навіть не підіймаючи голови. Я сиділа тихо й непорушно, лише груди здіймалися й опускалися — вдих і видих. Намагалася дихати рівно, хоча це було непросто. Довелося ковтнути — у роті набиралася кров.

«Чому ми колись вважали його несповна розуму? — дивувалася Мел. — Він ясновидець. Він геній. Він те і те водночас. Може, це значить, що ми не мусимо більше мовчати. Він і так усе знає», — вона була переповнена сподіваннями. Останнім часом вона поводилася дуже тихо, здебільшого мовчала. Тепер, коли вона більш-менш щаслива, їй нелегко зібратися на силі. Вона виграла свою велику битву. Привела нас сюди. Її таємницям більше нічого не загрожує, її спогади більше не зможуть зрадити Джареда і Джеймі.

Тепер, коли необхідність боротьби відпала, їй стало важче знаходити сили, аби говорити, навіть до мене. Але Джебове відкриття, думка про те, що люди можуть дізнатися про її присутність, додала їй енергії.

«Джеб знає, так. Та що це міняє?»

Вона замислилася над тим, ким Джеб видається в очах інших людей. «Твоя правда, — зітхнула вона. — Але Джеймі… Не впевнена, що він здогадується… Проте підсвідомо він відчуває правду».

«Так, може бути. Хоча не знаю, чи стане йому або нам від того краще. Поживемо — побачимо».

Джеб зумів витримати мовчки не більш як кілька секунд і розійшовся знову, перебиваючи нашу внутрішню розмову.

— Дуже цікава штука. Хоч до моїх улюблених фільмів і не дотягує, але все ж цікавенька. Я б охоче послухав іще про отих павучат. Ото вже дивина…

Я глибоко вдихнула і підняла голову.

— А що саме?

Він тепло до мене всміхнувся, його очі примружились як півмісяці.

— Три мозки, так?

Я кивнула.

— Скільки очей?

— Дванадцять — по одному там, де ноги з’єднуються з тулубом, їх затуляють не повіки, а густі ворсинки, схожі на сталеві вії.

Він кивнув, його очі палали.

— Вони волохаті, як тарантули?

— Ні, радше покриті броньованою лускою, як риби або рептилії,— я обіперлася об стіну, вмощуючись зручніше для довгої розмови.

Джеб зовсім не розчарувався з моєї відповіді. Я втратила лік запитанням. Він хотів знати все: які павуки на вигляд, як вони поводяться, як їм удалося завоювати Землю. Подробиці вторгнення його анітрохи не бентежили — навпаки, здавалося, сподобалися найбільше. Я не встигала відповідати на його попереднє запитання, як він ставив наступне, й усмішка не сходила з його вуст. Не минуло й години, як Джеб завершив із павуками і перейшов до квітів.

— Про них ти не розказала майже нічого, — зазначив він.

Отож я розповіла йому про найчарівнішу і найбезжурнішу з планет. Щоразу, коли я зупинялася, аби перевести дух, Джеб ставив нове запитання. Йому подобалося вгадувати ще до того, як я відповім, і його зовсім не засмучувало, коли здогадки виявлялися хибними.

— І ви їли мух, як венерині мухоловки? Точно, мух,