Господиня - Стефані Маєр

— Ні, ми живилися сонячним світлом, як і більшість рослин на Землі.

— Моя версія була цікавішою.

Інколи я не стримувалася і сміялася разом із Джебом.

Ми саме перейшли до драконів, коли з’явився Джеймі, несучи обід для трьох.

— Привіт, Вандрівнице, — привітався він, дещо зніяковівши.

— Привіт, Джеймі,— відповіла я трохи боязко. А раптом він жалкує про близькість, що виникла між нами? Все-таки в цих печерах я — ворог.

Але він сів близенько, між мною і Джебом, схрестивши ноги і поставивши тацю з їжею посередині. Я не на жарт зголодніла, і від довгих розмов у горлі пересохло. Тарілку з супом я спорожнила за кілька ковтків.

— Я мав би здогадатися, що сьогодні на кухні ти просто виявила природну чемність. Коли хочеш їсти, Вандо, треба сказати. Я не вмію читати думки.

З цим я була категорично незгодна, проте промовчала — саме пережовувала хліб.

— Ванда? — перепитав Джеймі.

Я кивнула.

— Правда, їй личить? — Джеб так собою пишався, що, якби міг, сам би себе по спині погладив для більшої ваги.

— Правда, — сказав Джеймі.— А що, ви балакали про драконів?

— Ага, — захоплено промовив Джеб, — але не про рептилій. Ті дракони желеподібні й навіть можуть літати… у певному роді. Просто повітря там густе як желе, тому літання більше схоже на плавання. А ще вони плюються кислотою. По-моєму, не гірше за вогонь, що скажеш?

Поки Джеб годував Джеймі подробицями життя драконів, я з’їла ще одну порцію супу і випила цілу пляшку води. Дочекавшись, поки я наїмся, Джеб знову розпочав атаку.

— А ця кислота…

Джеймі, на відміну від Джеба, запитань не ставив, але тепер я обережніше продумувала кожне своє слово. Проте цього разу, умисно чи ні, Джеб не питав нічого делікатного, отож моя пильність була зайвою.

Світло повільно згасало, аж поки коридор не занурився у цілковиту темряву. Згодом затанцювали відбитки сріблястого сяйва місяця, і коли мої очі призвичаїлися, світла було достатньо, аби розрізняти силуети хлопчика і старого.

Уночі Джеймі присунувся до мене поближче. Я навіть не усвідомлювала, що, розповідаючи, машинально занурювала пальці у його волосся. Але, помітивши, як Джеб за мною спостерігає, склала руки на грудях.

Зрештою Джеб широко позіхнув, та так смачно, що ми з Джеймі миттю й собі позіхнули.

— Ти гарно розповідаєш, Вандо, — зазначив Джеб, потягуючись.

— Я цим займалася… раніше. Викладала в університеті Сан-Дієго. Читала курс історії.

— Учителька! — захоплено промовив Джеб. — Хіба це не диво? Ти станеш нам у пригоді. Шерон, дочка Меґ, пробує навчати трьох наших дітлахів, але знає замало. Їй гарно дається математика і точні науки. А тепер у нас буде ще й історія…

— Я викладала тільки нашу історію, — перебила я, бо чекати, поки він зробить паузу, було марно. — Навряд чи з мене вийде гарна вчителька. Я не маю відповідної підготовки.

— Краще ваша історія, ніж нічого. Нам, людям, не завадить підучитися, оскільки Всесвіт, здається, населений густіше, ніж ми собі уявляли.

— Але я не була справжнім викладачем, — сказала я майже у відчаї. Невже Джеб щиро вважає, що хтось захоче слухати мене, не кажу вже про мою версію історії? — Я була чимось на кшталт почесного професора, запрошеного лектора. Мене запросили винятково через те… власне, причина пов’язана з моїм ім’ям.

— Саме хотів тебе розпитати, — самовдоволено мовив Джеб. — А про твій викладацький досвід можемо поговорити пізніше. То чому тебе назвали Вандрівницею? Я вже чув багато чудернацьких імен: Суха Вода, Пальці В Небі, Падіння Вгору, і все це впереміш із Джонами і Джимами. Я мало не божеволію від цікавості.

Я почекала, аж поки не впевнилася, що він готовий слухати.

— Зазвичай душа пробує пожити на одній чи на двох планетах — частіше за все, на двох, — а потім оселяється там, де їй більше сподобалося. А згодом, коли її тіло от-от помре, просто переходить до іншого носія того ж виду на тій самій планеті. Міняти вид носіїв дуже складно. Для більшості душ це просто нестерпно. Бувають такі, що взагалі не міняють планети, на якій народилися. Дуже рідко хтось не може підібрати собі місце й переселяється на третю планету. Колись мені трапилася душа, котра побувала на п’ятьох планетах, перш ніж оселилася серед кажанів. Там справді гарно — я мало сама не обрала те місце. Якби не сліпота…

— А на скількох планетах жила ти? — запитав Джеймі тихо-тихо. Якимось чином, поки я розповідала, його долоня опинилася в моїй.

— Це моя дев’ята, — відповіла я, ніжно стискаючи його пальці.

— Ого, дев’ята! — вигукнув він.

— Саме тому мене запросили викладати. Ми не ведемо статистики, проте я на власному досвіді пізнала більшість планет, нами… заселених, — я з обережністю вимовила останнє слово, але Джеймі воно не стурбувало. — Я не була лише на трьох, тепер уже на чотирьох — зовсім недавно відкрили новий світ.

Я приготувалася, що Джеб засипле мене запитаннями про новий світ або про планети, де я не була, та він лише задумливо перебирав сиву бороду.

— Чому ти ніде не осіла? — запитав Джеймі.

— Бо не знайшла місця, де б мені хотілось залишитися.