Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Старий Максим кивнув докторові Тюдору й знову стромив носа в книжку. Цигарковий папір шарудів під його неспокійними пальцями.

— Ще встигнемо дізнатися, що принесла нам ця лиха година, — шепнув він мені. — Доктор робить усе можливе, підтримайте ж його. — Він міцно стиснув мені руку. — Будь ласка, допоможіть нам!

Правду кажучи, я до пуття не розумів ні того, що тут сталося, ні того, чого від мене чекають. Моє мовчання було, мабуть, дивним. Я мусив набратися терпіння й більше довіряти людям, які знали про все краще від мене. Безперечно, в цьому будинку ще до мого приходу спалахнула суперечка. Можливо, й наше взуття хтось ховав лише для того, щоб ніхто не панікував, не втікав і взагалі не діяв зопалу. Саме так я зрозумів старого Максима, який удавав, ніби захопився читанням.

Цього ранку люди обурювалися недовго, вони вже змирилися з тим, що іншого виходу немає, й ніхто не докопувався до причин. Перешіптування на другому поверсі вщухло, балачки про чорний дощ і заграву на небі теж недовго хвилювали наші душі. Старий полегшено зітхнув і, недбало покинувши свою книжку на кріслі, піднявся нагору, де його чекав лікар. Я взяв у руки розгорнену книжку й здивовано прочитав вірш Гете:

Андреас стояв і потирав підборіддя, ще недавно заросле кошлатою бородою.

— Нарешті я поголився, — сказав він і підсів до мене. Директор готелю дав йому свою безпечну бритву й лезо, налив теплої води; в котлах і колонках ще зберігалося трохи питної води. Однак, якби не пощастило знову запустити насоси, її надовго не вистачило б. Усе залежатиме від електрики…

Цьому молодому чоловікові все здавалось дуже простим. Мовляв, якщо доведеться, він натопить снігу й, не вагаючись, питиме талу воду. На його думку, тут усі надто перелякані. Він не міг зрозуміти, чому йому не дають пройти кількадесят кроків до лісу, щоб назбирати трохи дров. Холоду Андреас боявся більше, ніж смерті.

Він марив своєю роботою в лісі, там ти сам собі пан, ніхто не тримає тебе за поли. А тут, мовляв, самі теревені, навіть тепер люди не відмовились од гучних фраз. Ідеться лише про те, щоб протриматись кілька днів, адже негода не може тривати вічно. Якби все залежало від нього, він давно забрав би своїх дітей і відвіз їх додому. Він, мовляв, упав, — хай їй чорт, оцій негоді, — через це змушений був тут трохи провалятися. Він не пам’ятав, що з ним сталось, інакше б сюди ніколи й не заглянув.

Те, що природа отак мститься, повинно, на його думку, стати серйозною пересторогою для людства. Бо люди скрізь, мовляв, по-хижацькому її грабували — вирубували й виривали з корінням екскаваторами цілі ліси. Землю порито, викачано з неї все, перетворено на пил і викинуто в повітря; чадний газ і різні отрути — це ще, мовляв, не найгірше. Але одне зло колись обов’язково потягне за собою інше, ще більше, тоді порушиться рівновага, й тих кілька дерев, які він міг посадити, нічого уже не зарадять. І наслідком усього, зрештою, був би вибух, не війна, а катастрофа, удвічі чи навіть удесятеро більша, ніж нинішня, і тоді справді настав би кінець усьому.

Він, мовляв, може виразно уявити собі процес цієї загибелі. Людина, яка веде нерозумний спосіб життя і довгий час тримає свій організм у напруженому, шоковому стані, зрештою не витримає. Життя людське висить на тонкій ниточці. Але якби тих ниточок був навіть цілий мільйон, то й тоді ми б не мали права їх рвати.

Андреас не визнавав жодних досягнень, вартих уваги, ні в науці, ні в техніці, тим більше — в політиці. Те, що кожен добровільно робив щось на користь суспільства, лісник вважав звичайним явищем. Людина мусить усе нерозумне відхиляти, а розумне втілювати в життя, ні перед ким не гнутися й нікому не шкодити. Найважливіше, мовляв, для нього — це мати довкола себе людей, які хотіли б того самого, що й він, і разом з ним бралися б до діла, не заплющуючи очі на небезпеку, однак з надією, що все, зрештою, зміниться на краще.

Сказавши це, Андреас посміхнувся й знову погладив своє чисто виголене обличчя.

— Ви що, не вірите? — запитав він мене й прогнав од каміна. Я, мовляв, теж повинен рішуче заявити директорові готелю, що мушу освіжитись, помитися й поголитись, якщо вже немає справжньої ванни чи принаймні душу. — Я ж бачу, ви кілька днів не роздягалися. — Він кивнув на двері з табличкою: «Приватне приміщення. Вхід заборонено».

Мені не зразу спало на думку, як йому заперечити. Прокинувшись із новими силами, велетень, здавалося, й справді вірив, що я повністю його підтримую. Він, мовляв, людина з лісу, а я — міський житель, але нам обом варто було б вибратися звідси якомога швидше.

— Інакше можна здуріти! — гукнув він мені вслід. — Скажіть же тим божевільним свою думку, час не жде!

Коли я зайшов до директора готелю, там сиділи доктор Тюдор і старий Максим. Щоб не перебивати їм довірчу розмову, я хотів вийти, але доктор мене затримав:

— Можливо, ви змогли б нам допомогти, ви ж