Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Мені було його трохи шкода. Ми всі почували себе в цьому будинку якимись чужими, однак він був і залишився для нас найбільшим чужинцем.

Це йому давав зрозуміти кожен мешканець. Звідкіля він прийшов? Звідти, де люди побачили, як у небо знялися клуби білого диму, а за ними чорна хмара, з якої згодом випав чорний дощ.

— Я б вам не віддав взуття, — сказав я, — навіть якби й міг це зробити.

Залізничник ліктем відштовхнув Аншюца. Він був дуже роздратований і сам себе картав за те, що досі здіймав галас через дрібниці. Не встиг я й отямитись, як він схопив хлоп’ячі чобітки, вкинув їх назад у вазу й став поряд на сторожі.

— Що я можу зробити? — запитав він мене. — Я готовий на все, що від мене вимагатиметься.

— А хто до цього не готовий? — зауважив Аншюц, уперто не відходячи від мене. Хоч він перестав домагатися свого взуття, однак увесь час крадькома зиркав на вхідні двері, які були ще не зачинені. Аншюц тремтячою рукою запалив сигарету й вибачився, мовляв, говорив неналежним тоном.

— Це впливає на нерви, так можна когось незаслужено образити, — додав він. — Я, можете мені повірити, встряв у цю халепу, нічого не підозрюючи, так само, як і ви. Я ніколи не вірив балачкам про катастрофу.

Він начебто казав правду. Ми всі зазнали нервового струсу, никали, наче очманілі, після вибуху, коли день перетворився на чорну ніч.

— Проте, — сказав я, — ми, очевидно, вже ніколи не зможемо знайти спільної мови, надто багато дечого змінилося.

Десятиріччя й сторіччя розділяли нас, цілі епохи, хоча ми дружньо сиділи поруч за обіднім столом. Офіціант Рудольф кожному подав тарілку з бутербродом, маринованими огірками й салатом, усе однакове. Ми захопилися їжею й на хвилину забули про чвари, але незабаром вони почалися знову. Аншюц поклав руку мені на плече й сказав:

— У кожній справі є щось і позитивне, й негативне.

— Було, — буркнув я, розізлившись, бо ці кляті вирази спадали мені й йому на думку ще під час наших перших суперечок серед снігу, під лісом, який потім вигорів дотла й був занесений снігом. — Усе взагалі не таке, яким воно було колись і яким більше ніколи не буде, — зауважив я. — Забудьмо про те, чого вже не можна змінити.

Він із запалом кивнув, тоді раптом згадав про свою шестициліндрову автомашину, яку, на жаль, залишив удома, інакше, мовляв, не встряв би в таку халепу.

— Все, що тут робиться, — це абсурд, — заявив він і відсунув убік порожню тарілку. — Моя дружина померла рік тому, дітей у нас не було. Гадав, життя можна розпочати ще раз. З таким настроєм я й виїхав.

— Саме такий у вас зараз вигляд, — відповів я й спробував собі уявити, як зреагувала моя сестра, коли він у такий спосіб ознайомив її зі своїми планами та ілюзіями.

Настав час обіду, в будинку й досі стояли сутінки, однак кілька хвилин люди були заклопотані майже по-буденному. З кімнати для хворих вийшли доктор Тюдор і Ева, одержали свою порцію їжі, каву й сигарети, які Максим справедливо розподілив між усіма. Літня жінка, закутавшись у плед, палила на сходах, ще не пообідавши. Батьки хворого хлопчика не давали докторові проходу, але моя сестра Ева намагалась його боронити:

— Ну будьте терплячі, нам усім потрібен перепочинок.

До мене підійшов старий Максим, дав і мені належні десять сигарет і хотів був забрати свою книжку з карниза каміна. Але лісник Андреас почав кивати на вікно, де відірвалася дошка. Вони вдвох заходилися прибивати дошку, бо вітер надув у дірку вже цілу купу снігу. Я спробував їм допомогти — притяг з кутка, де були звалені меблі, поламаного стола, стільницею якого можна було б забити все вікно.

— Ми ж не вандали! — запротестував Максим. — Меблі нам ще знадобляться.

Так тривало з півгодини, поки знайшли кілька старих дощок і зрештою забили вікно. Після цього мені довелося вислухати нотацію про порядок і дисципліну, мовляв, уже й так нароблено досить шкоди, проти занепаду потрібно вести рішучу боротьбу. — Все починається з дрібниць, — сказав старий, — а чим вони кінчаються, ми вже знаємо.

Я відніс стола назад у куток і перестав згадувати про стільці, що лежали потрощені біля каміна або вже й потрапили у вогонь. Загалом старий мав рацію, однак чи знадобиться колись тут чи деінде цей стіл — він теж не знав.

— Напівправда нікому не допоможе вибратись із скрути.

Це теж було сказано необдумано, і старий обачливо відвернувся, не бажаючи вести далі розмову. Він ще роздавав сигарети й кожному, хто питав, по секрету зізнавався, що куривом поділивсь Аншюц.

Невдовзі й інші мешканці поприносили й віддали в загальне користування зайвий одяг, цукерки, кілька пляшок вина й коньяку, навіть книжки й течки з поштовим папером. Залізничник вів облік усьому, він не приймав лише грошей, позаяк гроші тут уже нікому не могли стати в пригоді.

Я не мав нічого, тож мусив бодай підсобити в збиранні й реєстрації чужих дарів. Почуття колективізму, що зародилося завдяки цій спонтанній акції, здавалося мені важливішим від усіх зібраних речей. Мешканці помітно заспокоїлися, побачивши, що ще не все втрачено. Декого, хто досі лиш апатично мовчав, тепер наче підмінили, вони ладні були віддати останнє й піти на будь-який ризик, якби була хоч якась надія на порятунок.

Я не міг не піддатися загальному настроєві, який на хвилю відсунув на задній план усі клопоти й страхи. Почуваючи себе зовсім невимушено, до нас приєднався Аншюц. Більшість мешканців, на знак визнання Аншюца як ініціатора пожертв, нагородила його оплесками. Аншюц лукаво зауважив: