Льодовиковий період - Еберхард Паніц

Я бачив, як вона згодом узяла книжку старого Максима й сіла біля каміна. Вона читала й, здавалося, не звертала уваги на те, що робиться довкола неї. У фойє з’явилося кілька нових мешканців, яких я ще не бачив; то були хворі. Вони вимагали в лікаря сказати їм усю правду, бо почувалися дедалі гірше.

Ева довго переконувала їх повернутися до своїх номерів і зачекати, поки лікар прийде сам. Одному чоловікові, який так ослаб, що тримався за поруччя, вона допомогла піднятися сходами нагору.

— Ходім! — гримнула вона на мене. — Допоможеш мені.

У кімнаті, де лежав також хлопчик, вона прочитала вголос вірші Гете про маки під Ерфуртом, з якими загони розлючених вершників нічого не могли вдіяти.

Я тихенько зачинив двері й пішов до Аншюца, який здивовано зміряв мене очима.

— Моя сорочка вам дуже личить, — сказав він усміхаючись, потиснув мені руку й привітно кивнув. — Можна ж усе так влаштувати, щоб увесь наш невеликий гурт поводився розумно й люди не ускладнювали одне одному життя. Особисто я завжди — за, бо не хотів би, щоб мені приклеїли ярлик індивідуаліста.

— А хто б же такого хотів? — відповів я й намірився йти далі. Комірець сорочки різав, вона була на мене замала, не варто було її вдягати. Цей чоловік, до якого я з самого початку не відчував симпатій, прийшов з якогось іншого світу, він мене не розумів, а я його — тим паче. Не подобався він мені навіть тим, як простягав руку з золотим перснем, на якому було вигравіювано химерні літери, наче монограма під короною на дверях готелю «Артус». Не подобалось мені також, як він хотів затримати мене й переконати у своїй правоті. Можливо, ми справді зустрілися цілком випадково, зате зразу ж і посварилися.

— Будь ласка, — сказав я, — немає ніякої потреби прикидатися, наче все гаразд.

— Авжеж, авжеж, — Аншюц не відступав, ішов слідом за мною навіть тоді, коли я вже прямував до сходів. Я відчув, як він енергійно хапає мене за рукав сорочки, й зупинився.

— Ні, так не вийде! — сказав Аншюц і шарпнув мене за руку. — Ви ж це знаєте краще від інших, що я сюди потрапив так само, як і всі. В чому ви мені можете дорікнути?

— Ні в чому, — відповів я, вирвався й подумав, що вже здихався його, але він знову забіг наперед і почав соромити, що я не знаю, як його назвати: другом чи ворогом. То був старий шаблон, якого ми ніяк не могли зректися, ні він, ні я.

З однієї кімнати нам гукнула якась жінка:

— Помиріться — або вбийте один одного!

Це була не Ева, а, очевидно, Ксенія. Скрізь точилися суперечки. Мешканці знову почали розшукувати взуття, насідали на директора готелю. Усі були роздратовані й шукали крайнього. Дехто гадав, що взуття заховав або Аншюц, або я. Ми прийшли останнім», за нас лікар вирішив узятися спеціально — нам теж дали ці кляті ліки.

Усі від нас одвертались. Похитуючи головою, я звернувся до Аншюца, який і далі верз нісенітниці. Нас полишили сам на сам, однак його довірливість була мені неприємна.

— Давайте дотримувати фактів, — сказав я. — То ілюзія — ніби сніг раз і назавжди покрив усе, що нас роз’єднувало. Нас і тепер багато дечого роз’єднує.

У мене трохи запаморочилося в голові, обличчя людей наче кудись пропали, голоси переплуталися. Щойно сказане мною видалося дурним і непродуманим. Чи існував ще вчорашній світ, його межі й усе те, що нас розділяло? Взуття зникло, вікна були забиті, крізь щілини летів сніг. Усупереч усім прогнозам доктора Тюдора навколо лютував сніговій, усе гуло й вирувало, природа наче сказилася.

Коли я зайшов до цього готелю, я спочатку подумав, що це руїна. Згодом мене переконали в тому, що тут триває реконструкція, незабаром буде готова скляна тераса, вже заготовлено нові меблі, передбачається різка зміна погоди, буде сонячно, отже, перспективи на майбутнє добрі. Сніданок відбувся в майже приязній атмосфері, всі намагались наговорити одне одному якнайбільше заспокійливих слів, сипали безтурботними жартами.

Всім було байдуже, де дівся дах цього будинку, можливо, тут і справді лаштувалися щось перебудовувати. Незважаючи на хурделицю, сніг і лід міцно скували зруйновані нагорі стіни, відлигою й не пахло, дощу не було чого боятися. У крайньому разі й дощ можна було б витримати, кілька сухих куточків тут, безумовно, знайшлося б; довелося б тільки більше потіснитися. Щоправда, загас би вогонь.

Мимоволі я ближче підсунувся до каміна, втупивсь у полум’я й наставив до вогню руки. В пучках пальців і в суглобах з’явилося дивне відчуття. Різкі рухи викликали біль, однак я сів, удавши, ніби нічого не трапилося, й умисне жваво обертався до кожного, хто зі мною говорив.

Думками я був далеко, міркував, як вибратися з цих снігів та криги. Я знав, усі ці мрії марні, чудес на світі немає. Якби хтось подав нам хоч далекий-далекий сигнал, малесеньку звісточку про життя. Для цього, можливо, потрібен був елементарний радіоприймач, який працював би не від електричної мережі, а від двох батарейок вартістю п’ятдесят пфенігів. Таких речей тут не було, ніхто не відгукнувся, коли я про це заговорив.

Мені стало гаряче, руки самі відсахнулись од вогню. Що все це означало? Певно, втрачаючи свідомість, я побачив хмару, вона спочатку почервоніла, потім побіліла, нарешті почорніла й шугнула вгору. Запала тиша, крижане мовчання. Ще довго тривав цей пригнічений стан.

Хтось проказав слова, які мали б розрадити нас: