Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
Голос з аудиторії: «Завдайте їм жару!»
Інший голос, такий само запальний: «Схопіть тих комуністів!»
Аплодисменти, що повторюються у кілька раундів.
Роберт Арктор завмер. Він поглянув на цих цивілів у їхніх жирдяйських костюмах, жирдяйських краватках, жирдяйських туфлях і подумав, що Препарат С не здатний зруйнувати їхні мізки: вони їх не мають.
— Розкажіть все як є, — прозвучав дещо менш виразний голос, жіночий.
Роззирнувшись, Арктор знайшов поглядом середнього віку леді, не таку товсту, як інші, що тривожно стиснула руки.
— Щодня, — сказав Фред, тобто Роберт Арктор, чи хоч ким би він був,— ця хвороба збирає з нас свій урожай. Під кінець кожного дня потік прибутків — і те, куди вони течуть, — ми...
Він вмовк на півслові. Він просто не міг витиснути з себе кінець речення, попри те, що мільйон разів повторював його на заняттях і попередніх лекціях.
У великій залі всі затихли.
— Що ж, — мовив Арктор, — у будь-якому разі справа не в прибутку. Це — дещо інше. Те, що, як бачите, відбувається.
«Вони не помітили жодної різниці, — зауважив він, хоч він і відійшов від підготовленої промови й блукав, як собі знав, без допомоги піарників із Громадського центру округу Орандж. — Яка, зрештою, різниця? — подумав він. — І що? Що вони взагалі розуміють і хіба вони цим переймаються? Цивіли, — думав Арктор, — живуть у своїх величезних укріплених квартирних комплексах, які охороняються озброєними охоронцями, готовими відкрити вогонь по будь-якому наркоману, котрий дереться по стіні з порожньою наволочкою, щоб вкрасти їхнє піаніно, електричний годинник, бритву або ж стерео, за які вони, так чи інакше, досі не заплатили, аби дістати собі свою дозу, бо якщо він це лайно не дістане, то, можливо, помре, помре просто на місці від болю та шоку абстиненції. Але,— подумав він, — коли ти живеш всередині, визираючи назовні з безпечного місця, коли твої стіни захищені електричним струмом, а охорона озброєна, навіщо про таке замислюватися?»
— Якби ви були діабетиком, — мовив Арктор, — і не мали б грошей на укол інсуліну, ви б вкрали, щоб дістати гроші? Чи просто померли?
Тиша.
— Думаю, тобі краще повернутися до підготовленого тексту, Фреде, наполегливо рекомендую це зробити, — почувся тоненький голос у навушнику його шифрувального костюма.
— Я забув його,— відказав у нашийний мікрофон Фред, Роберт Арктор, чи як там його.
Це міг чути тільки його начальник зі штаб-квартири округу Орандж і це був не Містер Ф., тобто не Генк. Сьогодні його місце займав анонімний начальник, призначений лише задля цієї події.
— Га-а-а-а-разд,— протягнув офіційний суфлер тоненьким голоском у навушнику. — Я тобі зачитаю. Повторюй за мною, але намагайся, щоб це звучало непідготовлено.
Невеличка пауза, шурхотіння сторінок.
— Подивимось... «Щодня прибутки течуть — і те, куди вони течуть, ми...» Десь тут ти зупинився.
— У мене на це блок, — відказав Арктор.
— «...ми скоро виявимо, — не звертаючи уваги, проказав суфлер, — і тоді покарання не забариться. І в ту годину я більше за все не хотів би опинитися на їхньому місці».
— А ви знаєте, чому в мене на це блок? — мовив Арктор. — Бо саме це й підштовхує людей до наркоти.
«Ось чому ти сходиш на манівці й перетворюєшся на наркомана, саме через таке,— подумав він.— Ось чому ти здаєшся і тікаєш. Охоплений огидою».
Але тоді Арктор ще раз поглянув на своїх слухачів і зрозумів, що для них це було не так. До них можна було достукатися тільки в такий спосіб. Він розмовляв із недоумками. Розумово неповноцінними. Їм потрібно було все розповідати, як у першому класі: А — це Апельсин, Апельсин — Круглий.
— С,— мовив він уголос, звертаючись до аудиторії, — це Препарат С. Це значить Сліпота, Спустошення і Самозречення, твої друзі зрікаються тебе, ти зрікаєшся їх, усі зрікаються одне одного, ізоляція і самотність, ненависть і взаємна підозра. — С, — повів Арктор далі, — це зрештою Смерть. Повільна Смерть, як ми... — він запнувся. — Ми, наркомани, — сказав він, — її називаємо.
Його голос тепер звучав хрипло і невпевнено.
— Що вам, мабуть, відомо. Повільна Смерть. З голови до п’ят. Що ж, ось і все.
Він повернувся до стільця і сів. У тиші.
— Ти провалив лекцію,— сказав йому суфлер.— Коли повернешся, зайди до мене в кабінет. Кімната 430.
— Так, — відказав Арктор. — Я її провалив.
На нього дивилися так, наче він щойно насцяв перед ними прямісінько на сцену. Хоча він і не зовсім розумів чому.
— Фред ще заздалегідь попросив мене, — широкими кроками підійшовши до мікрофона, мовив спікер клубу «Лайонз», — щоб ця лекція, після короткого вступного слова, здебільшого проводилася у формі обговорення, тобто запитань та відповідей. Я забув про це попередити. Гаразд. — Він підняв праву руку. — Хто перший, панове?
Раптом Арктор знову підвівся, доволі незграбно.
— Здається, Фред хоче щось додати, — сказав промовець, кивком запрошуючи того до мікрофона.
Повільно підійшовши, Арктор опустив голову і заговорив, вимовляючи кожне слово дуже виразно:
— Додам лише таке. Не бийте їм морди після того, як вони вже підсіли. Тим, хто вживає, залежним. Половина з них, більшість із них, а зокрема дівчата, не знали, на що підсідають і навіть не розуміли, що взагалі на щось підсідають. Просто намагайтесь їх, будь-кого з нас, від цього вберегти.
На мить він підняв очі.
— Зрозумійте, вони розчиняють кілька «червоненьких» у бокалі вина — я маю на увазі бариг. Вони дають випивку тьолці, маленькій неповнолітній тьолочці, бокал з вісьмома, а то й десятьма «червоненькими», і вона відключається, а тоді роблять їй ін’єкцію «мексиканки», а це — наполовину героїн, наполовину Препарат С... — Арктор запнувся.
— Дякую,— сказав він.
— Як нам їх зупинити, сер? — запитав якийсь чоловік.
— Повбивати бариг, — відповів він і пішов до свого стільця.
Арктору не хотілося одразу ж повертатися до Громадського
