Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

Вона усміхнулася, і він також.

— Хотілося б, щоб ти дістала їх раніше, — сказав Чарльз.

— Якщо вдасться... — відкривши сумочку, вона вийняла звідти маленький записник і ручку, на якій було надруковано «ЗАРЯДКА БАТАРЕЙ „СПАРКС“». — Як мені з тобою зв’язатися? І нагадай своє ім’я.

— Чарльз Б. Фрек, — мовив він.

Чарльз продиктував їй свій телефонний номер — насправді не свій, але той, яким користувався для таких повідомлень і яким належав одному його товаришу-цивілу — і вона не без труднощів його записала. «Як же їй важко писати, — подумав він. — Придивляється й повільно вишкрябує. Тепер у школах тьолок взагалі ні хріна не вчать. Цілком безграмотні. Але привабливі. Навіть якщо вона майже не вміє читати й писати, що з того? Головне в кралях — гарні цицьки».

— Здається, я тебе пригадую, — сказала Донна. — Типу того. Та ніч — уся немов у тумані; я справді випала. Чітко пам’ятаю тільки те, як насипала порошок у ті маленькі капсули — капсули з-під «Лібріуму» — те, що в них було, ми викинули. Половину я, певно, розсипала. Я маю на увазі, на підлогу.

Вона задумливо спостерігала за Чарльзом, який керував авто.

— А ти наче свій чувак, — мовила Донна. — А пізніше братимеш? Через деякий час захочеш ще?

— Звісно,— відказав він, роздумуючи, чи вдасться йому знайти десь дешевший товар, поки вони зустрінуться знову; Чарльз відчував, що, найімовірніше, вдасться. У будь-якому разі він лишався у виграші. Тобто хай там що, а товар він намутить.

«Щастя,— подумав Чарльз,— це знати, що маєш пігулки».

Денна метушня поза межами авто і разом із нею усі заклопотані люди, сонячне світло і весь рух навколо непоміченими пролітали повз; він почувався щасливим.

Подивіться-но, на що він випадково наштовхнувся — власне тому, що за ним випадково поїхав «чорно-білий». Новий неочікуваний канал Препарату С. Хіба він міг просити від життя більшого? Тепер він, імовірно, міг розраховувати принаймні на два тижні, майже на половину місяця, перш ніж загнеться або ледь не загнеться — ломка від Препарату С була така, що різниця не відчувалася. Два тижні! Його серце радісно загупало, і на мить Чарльз відчув короткий подих весняного збудження, що долинав із відчинених вікон автомобіля.

— Хочеш поїхати зі мною провідати Джеррі Фебіна? — запитав він у дівчини. — Я везу купу речей для нього у Федеральну клініку № 3, куди його заперли минулої ночі. Намагаюся возити їх невеликими партіями, адже існує ймовірність, що він повернеться, тож мені б не хотілося тягнути усе це назад.

— Нам краще не зустрічатись, — відповіла Донна.

— Ти його знаєш? Джеррі Фебіна?

— Джеррі Фебін думає, що це я заразила його тими комахами.

— Тлею.

— Ну, тоді він ще не знав, що воно таке. Краще мені триматися від нього подалі. Коли я бачила його востаннє, він поводився справді вороже. Це через рецептори в його мозку, принаймні я так думаю. Схоже, з огляду на те, що зараз пишуть у державних брошурах.

— Це не лікується, так? — спитав він.

— Так, — відповіла Донна. — Це — незворотно.

— Лікарі казали, що дозволять мені з ним побачитися, і вони сподіваються, що йому вдасться, ти розумієш... — він зробив жест рукою.— Щоб перестати...

Чарльз знову зажестикулював; важко було підібрати для цього слова, для того, що він хотів сказати про свого друга.

— У тебе ж не вражений мовленнєвий центр, чи не так? — поцікавилася Донна, подивившись на нього.— У твоїй — як це називається? — потиличній долі.

— Ні, — енергійно відказав Чарльз.

— У тебе взагалі є якісь ураження? — вона постукала себе по голові.

— Ні, просто... розумієш. Мені важко говорити про ці йобані клініки; ненавиджу нейроафазійні клініки. Якось я відвідував там одного чувака, він намагався натерти воском підлогу — вони сказали, що він не міг натерти підлогу, тобто він не міг зрозуміти, як це робиться... Але найбільше мене вразило те, що він продовжував свої спроби. Тобто не просто там упродовж якоїсь, скажімо, години; він усе ще намагався місяць потому, коли я прийшов туди знову. Як і раніше, знову і знову, як і тоді, коли я побачив його вперше під час своїх перших відвідин. Він ніяк не міг зрозуміти, чому йому не вдається це зробити. Пам’ятаю вираз його обличчя. Він був упевнений, що зробить усе правильно, якщо зрозуміє, де саме він помиляється. «То що я роблю не так?» — продовжував він у них запитувати. Йому ніяк неможливо було розтлумачити. Тобто вони казали йому — курва, я сам йому казав,— але він усе одно не міг зрозуміти.

— Рецептори в мозку, як я читала, — це те, що вражається найпершим,— спокійно зауважила Донна.— Мозок уражається під час поганої вмазки чи чогось на кшталт цього, типу, чогось заважкого.

Вона розглядала машини попереду.

— Поглянь, один із цих нових «Поршів» з двома двигунами, — схвильовано вказала Донна. — Ого.

— Я знав одного чувака, який украв один з таких «Поршів»,— сказав Чарльз,— виїхав на ньому на шосе Ріверсайд і розігнав його до ста сімдесяти п’яти миль, і бамц — розбився.

Він показав рукою.

— В’їхав прямісінько в зад тягача. Думаю, він його й не побачив.

У голові в нього виникла фантазія: він сам сидить за кермом «Порша», але помічає тягач, як, власне, й усі інші вантажівки. І всі на трасі — на шосе Голлівуд у час-пік — помічають його. Звісно ж, помічають — довгов’язого, широкоплечого, привабливого чувака на новому «Порші», що жене на швидкості двісті миль за годину, а в усіх копів безпорадно відвисають щелепи.

— Ти тремтиш,— сказала Донна.

Вона потягнулася й поклала руку йому на передпліччя. Ніжний дотик, на який він одразу ж відповів.

— Пригальмуй.

— Я втомився, — відказав Чарльз. — Я два дні й дві ночі не спав, рахуючи комах. Рахуючи й складаючи в пляшки. А коли ми врешті вирубилися, проспалися й наступного ранку приготувалися скласти пляшки в машину, щоб відвезти й показати їх лікарю, у них нічого не було. Порожньо.

Тепер він уже й сам відчував тремтіння й бачив, як тремтіли його руки на кермі, руки, що тремтіли на кермі, на швидкості двадцять миль на годину.

— Просто