Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— Мене цікавить повне зібрання творів Віктора Гюґо, — відказав Мішель.

Чоловік здивовано поглянув на юнака.

— Віктор Гюґо? — повторив він. — А що він написав?

— Це один з найвизначніших поетів XIX сторіччя, певно, навіть найвизначніший, — червоніючи, мовив Мішель.

— Ви знаєте такого? — спитав службовець свого колегу, керуючого Відділом Пошуку.

— Ніколи не чув такого прізвища, — відповів той. — А ви впевнені, що його звати саме так?

— Цілком впевнений.

— Художніх творів ми продаємо не так вже й багато... — продовжив службовець. — Втім, якщо ви так впевнені... Рюґо, Рюґо,... — повторював він, телеграфуючи.

— Гюґо, — виправив Мішель. — Пошукайте, будь ласка, ще Бальзака, Мюссе та Ламартіна.

— Це вчені?

— Ні, письменники.

— Сучасні?

— Померли минулого сторіччя.

— Пане, ми намагатимемося зробити все можливе, аби вам допомогти; але, боюсь, шукати доведеться довго і, скорше за все, — марно.

— Нічого, я почекаю, — відповів Мішель.

І, приголомшений, відійшов трохи далі. Отже, славетні імена забуваються так швидко, вони не протрималися й одного століття! Східні мотиви[21], Медитації[22], Перші вірші[23], Людська комедія[24]... Все це загублено, втрачено, невідомо, непотрібно!

Однак у книгарні була сила-силенна книжок, що їх паровими кранами опускали до залів, а покупців біля столу замовлень все більшало. Але один хотів Теорію тертя у двадцяти томах, інший — Повну збірку з питань електричних проблем, третій — Практичний трактат зі змащення тягових коліс, ще хтось шукав Монографію про пухлину головного мозку.

«Що ж це таке? — дивувався Мішель. — Наука! Промисловість! Тут як у колежі, про мистецтво — нічого! На мене дивляться як на божевільного, коли я питаю про художні твори! То, може, я хворий?»

Мішель надовго занурився у роздуми; тим часом пошуки тривали, телеграф безперестанку цвірінькав, імена авторів уточнювались; шукали всюди — по комірках, на горищі; безрезультатно. Треба було з цим змиритися.

— Пане, — мовив нарешті службовець, керівник Відділу Відповідей, звернувшись до юнака, — у нас такого немає. Очевидно, ці автори свого часу були не такими вже й відомими; їхні твори не були перевидані...

— Але ж Собор Паризької Богоматері, — перебив чоловіка Мішель, — вийшов накладом у п’ятсот тисяч примірників!

— Хочеться вам вірити, пане, але наразі зі старих авторів, перевиданих у наш час, ми маємо тільки Поля де Кока, мораліста минулого сторіччя; здається, написано чудово, і якщо ви бажаєте...

— Я пошукаю в іншому місці, — відповів Мішель.

— О! Та ви лише змарнуєте час! Якщо вже нема у нас — ви ніде не знайдете.

— Побачимо, — сказав юнак, підходячи до дверей.

— Але ж, пане, — не вгамовувався службовець, який міг конкурувати своїм запалом із продавцем бакалійних товарів, — може, ви хочете ознайомитись із сучасними творами художньої літератури? У нас є декілька збірок, що наробили неабиякого галасу; для поезії вони ще непогано продавались...

— Ах! — полегшено зітхнув юнак. — Отже, у вас є сучасна поезія?

— Звісно. Можемо запропонувати вам, наприклад, Електричні Гармонії Мартійяка, збірку, відзначену премією Академії Наук, Кисневі медитації пана де Пульфаса, Поетичний паралелограм, Зневуглецьовані оди...

Мішель не захотів слухати далі, він вибіг на вулицю, здивований, пригнічений! Виходить, мистецтву не вдалося уникнути згубного впливу сучасності! У царині поезії панують тепер наука, хімія, механіка!

«І все це читають, — збуджено повторював про себе Мішель, біжучи вулицями, — та ще й купують! І автори ставлять свій підпис! І це займає полиці, відведені для літератури! Марно шукати Бальзака, марно шукати Віктора Гюґо! Де ж вони є? Ага! У бібліотеці!»

Мішель щодуху кинувся бігти до Імператорської бібліотеки; вона значно розширилась і тепер займала не одну будівлю, заполонивши майже всю вулицю Рішельє, починаючи від вулиці Ньов-де-Пті-Шам[25] і доходячи аж до Біржевої. Давні стіни Неверського готелю[26] не витримали такої кількості книжок: їх все більшало й більшало. Кожного року друкували тисячі чудових наукових досліджень; видавництва вже не могли впоратися, держава почала видавати за власні кошти: навіть якщо помножити дев’ятсот томів, що їх залишив Карл V[27], на тисячу, все одно цифра, яку ви отримаєте, буде меншою за ту кількість томів, що нині зберігаються у бібліотеці; у 1860 році їх було вісімсот тисяч, зараз — більше двох мільйонів.

Мішель спитав, де можна знайти відділення із художніми творами: службовець відвів його до «сходів ієрогліфів»: каменярі саме реставрували їх, гучно стукаючи теслами.

Опинившись нарешті у залі словесності, юнак побачив, що вона зовсім порожня, й такою, всіма залишеною й тихою, вона здавалась йому кращою, ніж, як колись, наповненою галасливим натовпом жадібних до знань студентів. Інколи туди ще навідувались якісь туристи, аби полупати на порожню залу очима, немов на Сахару, і їм показували столик, за яким 1875 року помер якийсь араб: то було місце, де він провів усе своє життя.

Формальності, необхідні для того, щоб отримати бажану книжку, не були, однак, такими вже й простими; у заяві, що її мав підписати замовник, треба було вказати повну назву книжки, її формат, дату публікації, номер видання та ім’я автора, тобто дізнатися щось більше було можливо лише тоді, коли ти вже вчена людина; до того ж у документі треба було зазначити свій вік, адресу, професію та мету дослідження.

Мішель, підкорившись правилам, передав свою ідеально заповнену заяву бібліотекарю, для чого довелось його розбудити; інші службовці не відставали, страшенно хроплячи на стільцях, що стояли вздовж стін; робота їхня стала такою ж синекурою, як і робота білетера в Одеоні[28].

Розбуджений так раптово, бібліотекар поглянув на зухвалого юнака; прочитавши заяву, він помітно здивувався; потім довго роздумував; нарешті, нагнавши на Мішеля неабиякого жаху, направив хлопця до службовця нижчого рівня, який самотньо працював біля вікна за невеликим столиком.

Мішель підійшов до літнього чоловіка років сімдесяти, з живими очима і жвавою усмішкою; в нього був вигляд ученого, який знає, що нічого не знає. Скромний службовець взяв у хлопця заяву й уважно її прочитав.

— Ви питаєте авторів дев’ятнадцятого сторіччя, — задумливо мовив він, — що ж, для них це велика честь; це дозволить нам змахнути з книжок пилюку. Отже, пане... Мішель Дюфренуа?

Прочитавши ім’я юнака, старий швидко підвів голову.

— Ви Мішель Дюфренуа! — скрикнув він. — І чому я одразу на вас не поглянув?

— Ви