Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Агов, — заплівшись між ніжками стільця, вигинаючи шию догори, аби вздріти лице Додсон-Трака, окреслене німбом підвісного світильника з пацьорками. — Іти зможете?
Обережно опустивши погляд на Слотропа:
— Навіть не знаю, чи зумію підвестися…
Якийсь час вони виплутують Слотропа зі стільця, а тоді встають, що також відбувається не без труднощів, а вже тоді визначають розташування дверей і наводяться у потрібному напрямку… Похитуючись і підпираючи одне одного, вони проштовхуються крізь пляшконосний, скляноокий, розхристаний, галасливий, блідоликий і животохапний натовп, минають гнучку і напахчену дівочу публіку біля виходу, всі приємно збуджені, декомпресійний шлюз назовні.
— Ох, курва, як гарно. — Такого заходу сонця більше не побачити, ну, як у дев’ятнадцятому сторіччі десь у глибинці, лише декому вдавалося зобразити на полотні, хоча й дуже приблизно, краєвиди Американського Заходу — художникам, про яких ніхто ніколи не чув, коли земля була ще вільною, погляд невинний, а присутність Творця значно відчутнішою. Ось він гримотить понад Середземномор’ям, величний і самотній, анахронізм у первісному багрянці, у жовтизні настільки чистій, що нині годі таку знайти, чистота просто благає, аби її негайно забруднили… аякже, Імперія обрала шлях на захід, а куди ще їй було рухатись, як не в незаймані заходи сонця, аби у них проникнути і спаскудити.
А десь далеко на небосхилі, ген там, на відшліфованому краї світу, що то за прийшлі стоять… оті постаті в одіяннях — заввишки, може, зі сто миль на такій відстані — їхні лиця незворушні, безсторонні, як у Будди, схиляються над морем, спокійні, направду, як той Ангел, що стояв над Любеком під час нальоту у Вербну неділю, прийшов того дня не карати і не оберігати, але свідчити про гру в спокусу. Був то передостанній крок, який зробила пані Лондон перед тим, як скоритися, перед тим зв’язком, що зрештою привів її до запалення і рубцювання спустошливої висипки, поміченої на мапі Роджера Мехіко, латентної у цьому коханні, яке вона ділить з нічним розпусним володарем на ймення Смерть… тому що посилати Королівські ВПС наводити жах на цивільний Любек було нічим іншим, як безпомильним поглядом, що казав: поквапся трахнути мене, поквапся підняти ракети, тверді і виючі А-4, які все одно б полетіли, хіба трохи раніше…
І що ж приходили шукати дозорці краю світу? вони темнішають, монументальні істоти, стоїчно темнішають до жужелю, до попелу, до тої барви, якій ніч сьогодні надасть стійкості… і що тут аж настільки грандіозне можна засвідчити? тут лишень Слотроп і сер Стівен верзуть дурниці, перетинають довгі тюремно-ґратчасті тіні стовбурів високих пальм обіч еспланади. Проміжки між тінями на зернистому шоколадному пляжі омивають дуже теплі цієї миті промені призахідного сонця. Здається, що тут не відбувається нічогісінько. Ніякого тобі шамотіння вуличного руху на кругових під’їзних алеях, за жодним столом усередині не ризикують мільярдами франків через жінку або союз націй, саме тільки в міру офіційне пхинькання сера Стівена, що впав на одне коліно у теплий ще пісок: тихе, притлумлене, стримане хлипання відчаю розповідає про утиски, яких сер Стівен колись зазнав, і горло Слотропа болісно стискається через співчуття до страдника…
— Ох, так, так, бачите-но, я, я, я не можу. Ні. Я припускав, що ви знаєте, але, зрештою, навіщо їм було вам про це повідомляти? Вони знали. Для всіх в конторі я посміховисько. Навіть сторонні люди сміються. Нора вже роками водиться з натовпом телепатів. Завжди щось свіже для допису в «Н’юз оф зе Ворлд»…
— Ага! Нора — це та дамочка, яку колись застукали з отим бахуром, щ-що змінює свій колір, правильно? Точно! Аякже, Нора Додсон-Трак! А я собі думаю, звідки мені знайоме ваше прізвище…
А сер Стівен провадить далі:
— …був син, так, ми мали дуже доброго сина, десь вашого віку. Френк… Думаю, його послали до Індокитаю. Тепер вони дуже ввічливі, коли запитую, дуже ввічливі, але досі не кажуть, де він… Дуже хороші хлопці у Фіцморіс-гаусі, Слотропе. Бажають лише добра. Майже в усьому моя вина… А я таки любив Нору. Таки любив. Але з’явилося ще дещо… Дещо надто важливе. І я в те вірив. Досі вірю. Мушу. Коли вона пішла далі, ну… вони і собі пішли. Знаєте, які вони вимогливі, завжди хочуть затягнути вас у-у ліжко. Я не міг, — хитає головою, тепер, у сутінках, його волосся стає розжарено помаранчевим. — Я не міг. Надто високо подерся. На іншу гілляку. Не міг спуститися до неї назад. Вона-вона, може, б і тішилася навіть доторком до себе час від часу… Чуєте, Слотропе, ваша дівчина, ваша Катьє, вона… вона, знаєте, дуже вродлива.
— Знаю.
— Во-вони думають, мені байдуже — тепер. «Можете спостерігати безпристрасно». Гімнюки… Ні, я не це мав на увазі… Слотропе, всі ми люди технічні. Виконуємо свою роботу. От і все. Чуєте, а як, на вашу думку, я почуваюся? Коли ви з нею після кожного заняття кудись зникаєте. Я все ж таки чоловік, хоча й імпотент, і можу, Слотропе, усамітнитися хіба що з книжкою. Хіба що рапорти писати…
— Знаєте, шановний…
— Не дратуйтесь, я безпечний. Зацідіть мені, я впаду й одразу встану. Гляньте. — Він показує. — Ви мені не байдужі, ви обоє. Мені не байдуже, повірте, Слотропе.
— Добре. То скажіть, що відбувається.
— Не байдуже!
— Гаразд, гаразд…
— Моя «функція» — за вами спостерігати. Ось яку я виконую функцію. Подобається моя функція? Ваша «функція»… вивчити ракету, дюйм за дюймом. Щодня мушу… надсилати зведення про ваші успіхи. І це все, що я знаю.
Але це не все. Він щось приховує, десь глибоко-глибоко, а дурний Слотроп так напився, що
