Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Та хер вам, — шепоче Слотроп. Це єдине заклинання, яке він знає, воно дуже помічне і геть на всі випадки життя. Його шепіт глушать тисячі крихітних рококових граней. Можливо, якось під вечір він прошмигне сюди — не сьогодні, колись, із відерцем і пензликом, а потім у бульці біля рота котроїсь рожевої пастушки візьме та й напише: ХЕР ВАМ…
Він задкує до дверей, наче половину його єства, фронтальну половину, вражає царствене сяйво: відступає і все ж таки бачить Присутність, якої боїться і прагне.
Виходить надвір і прямує до набережної серед охочих розважитися, серед шугання білих птахів, безперервного хляпання чаїного посліду. Крокує далі по Буа-дебулон, весь такий незалежний… Салютує кожному однострою, виробляє рефлекс, навіщо шукати неприємностей, намагається стати невидимим… прикладає руку щораз недоладніше. З моря швидко накочуються хмари. І жодного сліду Алюра.
Привиди рибалок, склодувів, торговців хутром, проповідників-сектантів, патріархів з гір і політиків з долів лавиною плинуть подалі від Слотропа у 1630-й рік, коли губернатор Вінтроп прибув до Америки на «Арбеллі», флагмані славної пуританської флотилії, де перший американський Слотроп був хлопчиком на побігеньках у кока або кимось подібним — ось та «Арбелла» разом з усім флотом пливе назад у належному порядку, вітер тягне їх на схід, істоти, що схиляються з полів невідомого, втягують щоки, косіючи від напруги, у глибоку чорну порожнечу на милість зубів — уже не молочних херувимських молярів, старі суденця задкують із Бостонської затоки через Атлантику, її течії та брижі плинуть і збурюються у зворотному напрямку… справжня покута для кожного підмагача, який ковзав і падав, коли палуба ставала сторч, а нічне рагу само по собі збирається з обшивки та обурених черевиків обраних, фонтаном плигає назад, в олов’яно-свинцевий чан, сам хлопчак похитується і виструнчується, а блювотиння, на якому він послизнувся, хлюпає назад до рота, звідки вивергнулося… отак, дуже навіть просто! Тайрон Слотроп — знову англієць! Але, здається, це не зовсім та покута, яку мали на увазі Вони…
Він на широкій, вимощеній бруківкою еспланаді, обсадженій пальмами, які набирають грубої зернистої чорноти, бо сонце потрохи затуляють хмари. На пляжі Алюра також нема, та й дівчат не видно. Слотроп сідає на невисоку огорожу, дриґає ногами, роздивляється хмарний фронт, сланцевий, брудно-фіолетовий, він насувається з моря пеленами, повільними потоками. Повітря навколо холоднішає, він починає тремтіти. І що це Вони роблять?
Він повертається до Казино, коли великі кульки дощових крапель, густі, як мед, уже розбиваються велетенськими зірочками на тротуарі, заохочують його поглянути на нижню частину тексту дня, де примітки геть усе пояснять. Але він туди не дивитиметься. Ніхто ніколи не казав, що день на своє завершення має набувати якогось сенсу. Слотроп біжить. Дощ переходить у мокре крещендо. Слотроп збурює витончені водяні квітки, він тікає, а вони щораз на мить зависають у повітрі позаду. Це таки втеча. До зали він заскакує плямистим, поцяткованим краплями дощу, розпочинає несамовиті пошуки по всьому інертному Казино, знову димний, просяклий паленкою бар, заходить до невеличкої театральної зали, де сьогодні гратимуть скорочену версію «L’Inutil Precauzione[246]» (уявної опери, якою Розіна марно намагається забити баки своєму опікунові у «Севільському цирульнику»), до гримерки, де дівчата, шовковість дівчат, але не та трійця, яку Слотроп жадає побачити найбільше, начісують волосся, поправляють підв’язки, наклеюють вії, всміхаються до Слотропа. Ніхто не бачив Ґіслен, Франсуази й Івонни. У сусідній залі оркестр проводить репетицію бадьорої тарантели Россіні. Язичкові брешуть мало не на пів тону. І тут Слотроп усвідомлює, що він опинився серед жінок, які прожили немалий шмат свого життя на війні, в окупації, коли люди зникали з-перед очей буквально щодня… так, у кількох очах він бачить давній європейський жаль, такий погляд він розпізнає задовго до того, як втратить невинність і стане одним із них…
Тож він проминає яскраві склепінчасті гральні кімнати, ресторанну залу та її менших приватних супутників, заважає тет-а-тетам, натикається на офіціантів, але хай куди погляне, самі незнайомці. А якщо знадобиться допомога, то я тобі допоможу… Голоси, музика, шурхіт карт гучнішають, стають гнітючішими, а він стоїть і вдивляється у «Гіммлер-Шпільзалу», тепер тут купа народу, спалахують самоцвіти, мигтить шкіра, шпиці рулетки розпливаються, обертаючись, його б’є надмір метушні — всі ці ігри, їх забагато: нав’язливий гугнявий голос круп’є, якого він не бачить, — messieurs, mesdames, les jeux sont faits[247] — раптом лунають слова із Забороненого Крила безпосередньо до нього, причому про те, що Слотроп цілий день грає проти всього невидимого Закладу, і зрештою, не виключено, що на власну душу, — нажаханий, він обертається, знову пірнає у дощ, де електричні вогні Казино у нестямному всеспаленні люто сяють на глазурованій бруківці. З піднятим коміром, з натягнутим на вуха Блоутовим кашкетом мало не щохвилини каже курва, тремтить, спина досі болить після падіння з дерева, брьохається, зашпортуючись, під дощем. Хоч би не заплакати. Як же так швидко все взяло й обернулося проти нього? Його друзі, давні й нові, найменший клапоть паперу й одягу, що поєднував його з тим, ким він був, — усе пощезло, пішло котові під хвіст. Як же йому все це сприймати по-доброму? Лишень пізніше, натомлений, шморгаючи носом, змерзлий, жалюгідний, ув’язнений у промоклій армійській вовні, він згадує про Катьє.
Близько опівночі Слотроп повертається до Казино, це її час, тупає вгору по сходах, залишаючи за собою мокрі сліди, зчиняє шум, як пральна машина, зупиняється біля її дверей, дощ скапує на килим, а Слотропу навіть лячно постукати. Раптом і її забрали? Хто чекає за дверима, яку ще техніку Вони із Собою прихопили? Але вона вже почула його і відчиняє двері з ямочками на щоках, усмішкою докоряючи, що він так змок.
— Тайроне, я сумувала за тобою.
Він пересмикується якось судомно, безпорадно, оббризкуючи їх обох дощовими краплями.
— Мені більше нема куди піти.
Її усмішка повільно розгладжується, і він боязко переступає через поріг у її глибоку кімнату, не впевнений, двері це чи високе вікно.
□□□□□□□
Добрі ранки старої доброї хіті, віконниці зрання прочинені до моря, подув вітру приносить важкий шерех пальмового листя, дельфіни у затоці зі свистом вискакують на поверхню, до сонця.
— Ох, — стогне Катьє десь під купою батисту і парчі. — Слотропе, яка ж ти свиня…
— Рох-рох-рох, — радісно відгукується Слотроп. На стелі грає відблиск хвиль, в’ється дим сигарет з чорного ринку. Завдяки світлу у пасмах диму такого
