Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Коли Вони вибирали число, червоне, чорне, непарне, парне, то що мали на увазі? Що за Колесо Вони розкрутили?
У кімнаті колись давно, колись раніше у житті Слотропа, у кімнаті, тепер для нього забороненій, чаїться щось дуже погане. Щось йому там заподіяли, і так може статися, що Катьє знає, що саме. Хіба він не розгледів у її «погляді з неприявністю майбутнього» сполучну ланку до свого минулого, яка притягує їх дуже близько, немов коханців? Слотроп бачить Катьє, яка немов стоїть у кінці лінії життя, далі жодного кроку, бо всі ставки зроблено, лишилася тільки нудьга, коли її переводитимуть з однієї кімнати до іншої, низка пронумерованих кабінетів, і номери не мають значення, аж поки інерція не приведе її до останнього. Та й по всьому.
Наївний Слотроп ніколи навіть на думав, що чиєсь життя може отак завершитися. Дуже сумно. Але тепер це його дивує вже менше — він якось прилаштувався, мастурбаційно наляканий і піднесений, — до неприємної імовірності того, що точнісінько такий самий Контроль накинули вже і на нього.
Заборонене Крило. Рука страхітливого круп’є торкає рукави його мрій: усе в його житті, на вигляд вільне і випадкове, потім виявлялося під певним Контролем — весь час, як і підкручене колесо рулетки, де має вагу лише результат, де цікавить лишень довгострокова статистика, а не окремий випадок, і де Заклад, безперечно, завжди у виграші.
— Ти був у Лондоні, — зараз прошепоче вона, повернеться до колеса і знов його розкрутить. Відвернулася, по-жіночому снує пронизану пітьмою розповідь про своє минуле, — коли вони падали. А я саме була у 's Gravenhage[249], — зітхають фрикативні звуки, назву вимовлено із затримкою вигнанця, — коли їх запускали. Між мною і тобою не тільки траєкторія ракети, але й життя. Ти зрозумієш, що між двома точками за п’ять хвилин вона проживає ціле життя. Ти ще навіть не дізнався всіх даних щодо профілю польоту з нашого боку — видимих або таких, за якими можна простежити. А за ними ще багато чого — маса всього, про що ніхто з нас не знає…
Але, поза сумнівом, обоє відчувають криву. Щось схоже на параболу. Вони мали б здогадатися, — раз чи двічі здогадалися і не повірили, — що все, завжди, колективно рухалося до цієї очищеної, прихованої у небі лінії — лінії без несподіванок, без других шансів, без вороття. І все ж таки вони завжди переміщаються під нею, приготовані для її власних чорно-білих поганих новин, безперечно, ніби вона Веселка, а вони її діти…
Оскільки фронт Війни віддаляється, а Казино опиняється у дедалі глибшому тилу, вода стає бруднішою, а ціни зростають, особовий склад, прибувши у відпустку, стає значно галасливішим і поринає у відвертий кретинізм — нічого від стилю Алюра, від його звички налигатись і врізати чечітку, вдаваного джиґунства та боязких, благопристойних поривань влаштовувати, тихенько-тихенько, змови, якщо випаде нагода, проти влади і байдужості… Про нього досі ніхто нічичирк. Слотропові його дуже бракує — не як союзника, а як присутності, доброти. Він далі вірить, що ось тут, у французькій відпустці, по стійці «вільно», втручання тимчасове й паперове, в усьому винні надіслані депеші та віддані накази, і всім оцим прикрощам настане край, коли закінчиться Війна, — ось як гарно перекопали Вони дернові прерії його мозку, зорали і засіяли, а ще й субсидію дали, аби нічого свого не вирощував…
З Лондона жодного листа, навіть жодних новин про АХТУНҐ. Усе завмерло. Тедді Блоут одного чудового дня взяв і зник: інші змовники, як той кордебалет, замиготять позаду Катьє і сера Стівена, затанцюють, усі з однаковими Корпоративними Усмішками, розмноження тих мерехтливих зубаток має його засліпити, думають вони собі, відвернути увагу від того, що у нього забирають, — від його посвідчення особи, службового досьє, минулого. Ну, курва… ви второпали. А нехай так і буде. Його більше цікавить, а деколи навіть трохи тривожить те, що вони, схоже, додають. Якоїсь миті Слотроп, мабуть, піддавшись примсі, надумує викохати вуса. Останні вуса він носив у тринадцять років — надіслав замовлення до «Джонсона Сміта» на весь «Набір вусів»: двадцять різновидів — від Фу Манчу до Ґраучо Маркса. Були вони з чорного картону, з гачками, чіплялися до носа. Дуже швидко вуса просякали шмарклями, розлазилися і відпадали.
— Які? — хоче знати Катьє, щойно з’являється перша подоба вусів.
— Злодійські, — каже Слотроп. А це означає, пояснює він, охайні, вузенькі та підступні.
— Ні, так тебе люди боятимуться. Ліпше відрости собі вуса хорошого хлопця.
— Але хороші хлопці не мають…
— А Ваєтт Ерп[250]?
На таке можна б заперечити, що Ваятт не був аж настільки хорошим. Усе відбувалося в часи Стюарта Лейка[251], до набігу ревізіоністів, і Слотроп вірить у того Ваятта. Якось зайшов генерал Віверн з Технічного персоналу ВГСЕС і побачив вуса.
— Кінці обвисли, — зауважує він.
— Так само звисали у Ваятта, — пояснює Слотроп.
— І в Джона Вілкса Бута[252], — парирує генерал. — Що скажете?
— Поганий був хлопець.
— Саме так. То чому б не підкрутити догори?
— Себто на англійський манер? Я пробував. Видно, клімат, чи яка там мара, але мої щіточки постійно звисають, і-і я мушу ті кінчики відкушувати. Страшенно дратує.
— Препаскудно, — каже Віверн. — Як прийду наступного разу, принесу вам віск, до нього додають якогось гіркотиння, аби віднадити, е-е, від покусування.
Оскільки вуса зазвичай навощують, Слотроп бере і навощує їх. І щодня якась несподіванка, ну, як оця. Завжди тут як тут Катьє, підкинута Ними у його постіль, як дрібна монетка під подушку, за його швидкоплинний американізм, невинні різці та моляри для мами, що залишаються цокотливим шлейфом цих днів у Казино. З якихось незрозумілих причин одразу після занять він відчуває, що у нього встає. Гм-м. Дивина та й годі. Ніякої тобі еротики у читанні інструкцій, нашвидкуруч перекладених з німецької, криво розмножених на ротаторі, є навіть кілька добутих польськими підпільниками з нужників на тренувальному майданчику в Близні, заляпаних справжнім есесівським лайном і сечею… або в заучуванні коефіцієнтів, щоб перевести дюйми
