Господиня - Стефані Маєр

Я почала розповідати йому про Планету Квітів, про колір та світло, але він перебив мене.

— А маленькі зелені чоловічки з трикутними головами та великими чорними очима… Ну, як у серіалі «Росвел» і все таке… То теж ви?

— Ні, не ми.

— Значить, то все брехня?

— Не знаю — може, так, а може, й ні. Всесвіт великий і досить густо заселений.

— Якщо ви не маленькі зелені чоловічки, тоді хто ви? Як ви сюди потрапили? Адже для того, щоб переміщуватися, вам потрібні тіла, правда?

— Правда, — погодилась я, здивована, як швидко він зіставляє факти. Але чого дивуватися — я ж знала, який у нього гострий розум, спраглий до знань, наче та губка. — На самому початку ми використовували носіїв-павуків.

— Павуків?

Я розповіла йому про павуків — цей неймовірний вид. Найясніший, найгостріший у світі розум. У кожного павука було три мозки, по одному в кожній частині поділеного на сегменти тіла. Не було такої задачі, яку б вони не могли вирішити. Але водночас павуки були настільки холодними аналітиками, що їм було нецікаво щось вирішувати. З усіх наших носіїв павуки найбільше вітали наше вторгнення. Вони заледве помітили відмінність, а коли нарешті все втямили, їм сподобався той напрям розвитку, який запропонували ми. Декілька душ, які побували на Планеті Павуків перед утіленням, розповідали нам, що вона була сірою і холодною — не дивно, що павуки все бачили в чорно-білих кольорах і майже не відчували температури. Життя павуків було коротке, проте нащадкам при народженні передавалося все, що знали батьки. Таким чином знання не втрачалося.

Я прожила на тій планеті лише одне коротке життя і більше не захотіла там залишатися. Вражаюча ясність думок, прості відповіді на будь-які запитання, що приходили без будь-яких зусиль, танцюючі колонки цифр перед очима не могли замінити кольорів та емоцій, яких я майже не відчувала в тому тілі. Я досі не розумію, як душам може подобатися таке життя, проте планета залишалася самодостатньою тисячі земних років. Хоча для заселення вона була відкрита через те, що павуки дуже швидко розмножуються, відкладаючи величезну кількість яєць.

Потім я розповідала Джеймі, як почалося наше вторгнення на Землю. Павуки були чудовими інженерами — космічні кораблі, які вони для нас побудували, невидимками безшумно літали серед зірок. Павучі тіла виявилися такими ж корисними, як і розум: чотири довгі ноги у кожному сегменті, на кожній нозі по дванадцять пальців. Пальці мали по шість суглобів кожен, були тонкі й міцні, наче сталеві дроти, здатні виконувати найточніші операції. Важили павуки як корова, але були приземкуваті й гнучкі та бездоганно впоралися з першим проникненням. Вони були дужчі й розумніші за людей, чудово підготовлені, на противагу людям…

Я не закінчила речення, побачивши, як на очах Джеймі заблищало щось прозоре.

Він, міцно стиснувши губи, дивився просто себе, в нікуди. Велика солона краплина покотилася по його щоці.

«Дурепа, — накинулася на мене Мелані.— Ти хоч подумала, що значить для нього твоя розповідь?»

«А де ти була раніше?»

Вона не відповіла. Її, без сумніву, оповідь захопила не менше за нього.

— Джеймі,— промовила я хрипко: від його сліз у мене дивно засвербіло в горлі.— Джеймі. Пробач. Я не подумала…

Джеймі похитав головою.

— Та нічого. Я сам запитав. Я хотів знати, як це сталося, — в його голосі прозвучали різкі нотки — він намагався приховати біль.

Бажання зродилося інстинктивно — порив нахилитися до нього і витерти оту сльозу. Спочатку я стримувалася, адже я не Мелані. Проте сльоза зависла, ніби і не збиралася падати. Очі Джеймі були так само невидющі, а губи тремтіли.

Він сидів так близько! Я простягнула руку і витерла йому щоку: сльоза розпливлася тоненькою плівкою по шкірі та зникла. Підкоряючись інстинкту, я, голублячи, притиснула долоню до його теплої щоки.

На коротку секунду Джеймі удав, що нічого не помічає.

А потім, заплющивши очі й простягнувши руки, притиснувся до мене. Скрутившись збоку біля мене калачиком, він поклав щоку у виїмку на моєму плечі, для якої вже став завеликий, і заридав.

То були не дитячі сльози, і те, що він плакав переді мною, робило їх такими глибокими, такими священними і болісними! То була жалоба дорослого чоловіка на похороні родини.

Я пригорнула його — він ледве помістився в мої обійми — і заплакала разом із ним.

— Пробач, пробач, — повторювала я знову і знову. Цими словами я просила прощення за все: за те, що ми натрапили на Землю; за те, що окупували її; за те, що мені дісталася його сестра; за те, що я привела Мелані сюди і знову завдала Джеймі болю; за те, що своїми непродуманими розповідями змусила його плакати.

І коли він виплакався, я не розтиснула обіймів — не хотіла його відпускати. У мене було таке відчуття, наче тіло моє дуже довго морили голодом, але тільки зараз, тільки тепер я збагнула, чим цей голод утамувати. У цю мить я осягнула таємничий зв’язок матері з дитиною — такий потужний на планеті Земля. Не існує міцніших уз, аніж ті, які штовхають віддати життя за іншого. Мені в принципі була відома ця істина, але досі я не розуміла, чому це відбувається А тепер нарешті збагнула, чому мати ладна пожертвувати життям заради дитини, і це знання раз і назавжди змінило мій погляд на всесвіт…

— Отак ти виконуєш