Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
— Дивно, — сказав Інженер, підводячись із колін і витираючи вимащені глиною пальці об комбінезон.
— Знаєте що? — озвався Лікар. — Я гадаю, що ті борозни, на півночі, мабуть, дуже старі, давно закинуті, й через те вони заросли тутешнім, райським мохом…
— Можливо, — припустив Фізик, — але що воно таке? Колесо явно ні — слід від колеса був би зовсім інший.
— А може, все-таки якась сільськогосподарська машина? — підказав Кібернетик.
— І що ж вона, по-твоєму, обробляє смугу грунту завширшки в десять сантиметрів?
Вони переступили борозну й подалися далі, навпростець до інших. Досягли вже, по суті, краю невеликого ліска, котрий своїм глухим шумом заважав розмові, як раптом ззаду долинув пронизливий, тужний свист. Люди інстинктивно сховалися за дерева й побачили вгорі над лугом вертикальний сліпучий вихор, який мчав по прямій із швидкістю кур’єрського поїзда. Його край був темніший, а центр яскраво світився то фіолетовим, то оранжевим вогнем. Діаметр цього центра з сочевицеподібними виступами становив від двох до трьох метрів.
Як тільки сліпуча машина випередила їх і щезла, вони рушили далі в тому самому напрямку. Лісок скінчився, і тепер вони йшли широким відкритим простором, почуваючись досить непевно і весь час озираючись на всі боки; пасмо пагорбів, з’єднаних неглибокими сідловинами, було вже зовсім близько, коли вони знову почули протяжний свист й, оскільки не мали де заховатись, попадали долілиць. За якихось двісті метрів від них пролетів диск, що обертався, цього разу з центральним потовщенням блакитного, мов небо, кольору.
— Цей був, мабуть, метрів двадцять заввишки! — збуджено прошепотів Інженер.
Люди підвелися. Між ними й пагорбами розкинулася звужена улоговина, розділена посередині дивною кольоровою смугою. Підійшовши до неї зовсім близько, вони побачили струмочок із чистим піщаним дном, яке просвічувалося крізь воду. Обидва його береги мінилися яскравими барвами; воду облямовував пояс блакитнуватої зелені, всередині якого була блідо-рожева смуга, а ще далі сріблом іскрилися виткі рослини, густо увішані великими, мов людська голова, пухнастими кулями; над кожною з них здіймалася трипелюсткова чаша величезної, білої, як сніг, квітки. Задивившись на цю незвичайну веселку, люди сповільнили ходу; коли вони наблизилися до пухнастих куль, найближчі «білі «квіти» раптом затрепетали й повільно здійнялися в повітря. Якусь мить вони висіли трепетливою зграйкою над їхніми головами, видаючи слабкий дзенькіт, а потім шугнули вгору, сяйнули на сонці сліпучою білиною розвихрених «чаш» і полетіли, щоб опуститися в гущу світлих куль по другий бік струмка. Там, де до нього підходила борозна, його береги, наче місток, з’єднувала арка зі склянистої речовини з правильно розташованими круглими отворами. Інженер випробував ногою міцність містка й поволі перейшов на другий бік. Тільки-но він опинився там, як з-під його ніг угору знову злетіли хмари білих «квітів» і тривожно закружляли над ним, наче зграя сполоханих голубів.
Люди зупинилися біля струмка, щоб набрати в баклагу води; певна річ, пити її не можна було, але зробити на місці аналіз не було чим, отож вони набрали води в баклаги для того, щоб дослідити в ракеті. Лікар зірвав одну з маленьких рослин, які творили рожеву смугу, й, наче квітку, застромив собі в петлицю. Все стебло рослини було обліплене прозорими кульками тілесного кольору, запах яких видався йому напрочуд приємним; хоч ніхто не сказав про це ні слова, але всім чомусь було жаль покидати цей чарівний куточок.
Пологий схил, яким. вони пішли далі, був порослий шелестким мохом.
— Там, на вершині, щось є! — вигукнув раптом Координатор.
І справді: на тлі неба на пагорбі ворушився якийсь предмет невизначеної форми й раз по раз посилав сліпучі спалахи; за кількасот метрів від вершини люди розпізнали в ньому щось схоже на низький купол, який обертався довкола осі й боки якого були вкриті дзеркальними секторами, що відбивали то проміння сонця, то фрагменти довколишнього пейзажу.
Ведучи поглядом уздовж лінії пагорбів, люди помітили ще одну подібну споруду, точніше, здогадалися про її існування з рівномірних спалахів і мерехтіння. Іскристих цяток ставало дедалі більше — вони з’являлися на вершинах через рівні інтервали аж до самісінького обрію.
З вершечка пагорба люди могли нарешті зазирнути в глиб невидимого досі простору.
Плавний спуск переходив у хвилясті поля, через які бігли довгі шеренги шпичастих щогл. Найдальші з них губилися біля підніжжя блакитної конструкції, що мріла аж на обрії. Над ближчими з них повітря виразно вібрувало вертикальними стовпами, немовби було сильно нагріте. Поміж рядами щогл вилися десятки борозен, які то сходилися в пучки, то розбігалися, то перетиналися й вели всі в один бік — до східного обрію. Там блідою, розмазаною мозаїкою неправильних зламів, підвищень, золотистих і сріблястих шпилів вимальовувалася безліч споруд, які завдяки значній відстані злилися в голубувату, мінливу масу. Небосхил у тому напрямку був трохи темніший, подекуди до нього підіймалися струмені молочної пари й розпливалися грибом у тонкому шарі чи то імли, чи то хмари, в якій, добре напруживши зір, можна було розгледіти чорні дрібні цяточки, котрі то розгорялися, то згасали.
— Місто… — прошепотів Інженер.
— Я бачив його… тоді… — так само тихо сказав Координатор.
Вони почали спускатися вниз. Перша шеренга щогл чи стовпів перетнула їм шлях біля кінця схилу.
Щогли входили в грунт конусними втулками з чорною, як смола, поверхнею. За якихось три метри від поверхні втулка кінчалася, і далі йшов напівпрозорий стовп з центральним лискучим стержнем, повітря вгорі сильно вібрувало, й чулося розмірене глухе сичання.
— Якийсь гвинт, чи що? — напівзапитуючи мовив Фізик.
Спершу обережно, а відтак дедалі сміливіше люди почали торкатися конусної основи щогли. Вона зовсім не вібрувала.
— Ні, там ніщо не крутиться, — сказав Інженер. — Не чути ніякої тяги. Це якийсь емітер чи щось…
Далі вони посувалися місцевістю з плавними, неглибокими складками. Місто вже давно зникло з очей, але заблудитися тут було неможливо, бо не тільки довгі шпалери стовпів, а й численні борозни посеред поля вказували напрямок. Час від часу в той чи інший бік проносився сяючий обертовий клубок, однак щоразу на такій великій відстані, що люди й не пробували ховатися.
Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Спершу люди хотіли йога обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, через те вирішили йти навпростець через зарості.
З усіх боків їх оточили дерева-легені.
