Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Потім він зателефонував Веронічці, єдиній з дівчат на курсі, яка не лише прицільно пускала бісики на всі боки, але й чемно конспектувала всі лекції та записувала завдання включно з номерами сторінок — через невитравну звичку відмінниці, що не мала нічого спільного з інтелектом. На запитання стосовно її готовності до модуля Веронічка видихнула захоплено: але ж ти й відповіда-а-а-альний, Богданчику! Вона ще не починала нервуватись і панікувати теж.

На гастролі він виїхав першого. Це було останнє, що Богдан пам’ятав про час напевне.

— Лягай спати, — порадила Арна. — Завтра в’їжджаємо в чудесний шахтарський край, там можуть початися манси.

Манси почалися ще до Богданового пробудження. Як він визначив потім заднім числом, на якійсь станції відчіплювали два-три вагони, а в одному з них їхали звукова установка і Влад, їхали нелегально, домовившись із провідником — як, як ти домовлявся, сволото?! — волала Арна до Костика, коли Богдан продер очі, — і треба було за неповних сім хвилин стоянки перезавантажитися (таке легеньке комп’ютерне слово) до правильного вагона, де не було вільного місця навіть у тамбурі, а провідник нічого не бажав знати. Але на той момент, коли, очунявши, Богдан запропонував свої послуги як однієї людської сили, все вже начебто залагодили. Принаймні вони знову кудись їхали, і гуркотіли інструменти на горішніх поличках, і ящики з апаратурою загромадили весь простір, а за щонайменшої спроби поворухнутися впивались у бік і підсікали під коліно, і тягнувся за вікном безкраїй степ із вкрапленнями териконів, схожих на піраміди для фараонських чиновників середньої руки. Та судячи з того, як відчайдушно сварився Костик із кимось по телефону, продовжуючи матюкатися безадресно, коли зникав зв’язок, проблеми не закінчилися. Арни в купе не було, і Богдан нічого не розумів. Звертатися до Костика, який випльовував багатоповерхові, було не надто мудро, а ось у Влада, що його похмура фізіономія стирчала з-за ящика навпроти, він ризикнув запитати:

— Щось не за планом?

— Руки!!! — заверещав Влад, хоча Богдан нічого й не збирався чіпати.

Аж раптом купе трусонуло, ящики поїхали просто на Богдана, тому справді довелося виставити руки, підхоплюючи конструкцію; прибули. Хотілося б знати, що тепер.

— Що ж ви так гальмуєте?! — заволала, з’явившись, Арна. — Вивантажуйтеся!!!

Їх ніхто не зустрів, і кадаври перли інструменти на собі до кінця перону, куди Костик підігнав щось схоже на міліцейський «бобик», а Богданові вдалося причепитися на певний час до Владової установки. Той щохвилини репетував «руки!», і смислів у його улюбленому слові вчувалося чимало. А потім уся банда з речами скупчилася сиротливим табором під чорним входом чергового БК (Богдан уже насобачився розпізнавати такі будівлі в будь-якому ракурсі), на ґанку курили якісь дядьки у спецівках, зверхньо кидаючи цікаві погляди, а маленький нервовий дядечко в сірому костюмі торочив Арні, що він, звісно, пам’ятає, і все залишається в силі, і він сам був би радий, але ж час, час…

Арна йому відповіла. Начебто цензурно, проте відтворити Богдан не зміг би — а дядечка дрібно затіпало. Стишивши голос, немов зморщену кульку, до тремтячого шепоту, він зізнався:

— І нагорі дехто проти. Особисто я тільки за, але там…

Вона більше нічого йому не сказала. Просто рушила вперед, і чоловічок зі здійнятими по-чернечому очима залишився позаду, в неактуальному минулому, а він, Богдан, — за черговими лаштунками, під какофонію настроюваних інструментів і Владове «руки!» в процесі монтування установки, а потім Арна вже стояла на сцені, і він нічого не встиг — ні зрозуміти, що ж усе-таки відбувається, ні бодай зазирнути до неї в гримерку.

— Тьху ти, — протягнув хрипкий чоловічий голос зовсім близько. — І хто цю шльондру на сцену випустив?

Богдан обернувся блискавично, готовий зацідити в пику, прибити, знищити!.. і глитнув, по-дурному стискаючи кулаки.

Поруч із ним за лаштунками стояв один із недавніх роботяг, прокурений, неголений, немов припорошений сірою щетиною — і повільний, страшенно повільний. Він, Богдан, устиг би не лише натовкти йому пику, а й навіть перемолоти цього дядька на котлету, перш ніж той ворухнувся б. Його образа не могла досягнути Арни в принципі, безнадійно відставши від її часу. Богдан і сам теж почав відставати, кожна секунда, згаяна на споглядання цього типа, була наче гак, причеплений до вгрузлої вантажівки. Арна вже, здається, закінчила читати.

— Нічого собі, а як ми вийдемо? — запитав, зачохлюючись, хтось із кадаврів. — Бачили, що там коїться?

Влад визирнув і присвиснув.

— В курсі, — злобно зронив Костик. — Це Присяжного люди. Місцевий авторитет від профспілок. Нас попереджали.

— І що тепер?

— Як що? — задзвеніла Арна. — Ходімо!

Щойно визирнувши за вікно, Богдан побачив натовп, який загатив площу перед БК, дехто був із транспарантами — а прочитати їх вдалося вже внизу, на ходу, коли намагався не відставати від Арни, яка простувала, мов крізь шерегу, і шерега не розступалася, а в’язко розповзалася перед нею, наче холодець або желе. «Проституткам не місце на сцені», «Шльондро, геть із нашого міста!», «Порнографія — не вірші» й геть уже незрозуміле: «Полтороцький — сутенер!»; прізвище Богдан начебто знав, але не пам’ятав звідки.

У людей, які це тримали, були застиглі, а точніше, дуже-дуже повільні обличчя. Здається, вони взагалі не помічали ні стрімкої Арни, ні кадаврів, що йшли за нею з інструментами, ні Влада, що сам транспортував на візку залізничного штабу свою безцінну установку. Втім, «бобик» чекав за першим же рогом.

— Присяжний платить десятку за мітинг, — діловито пояснив Костик. — Якщо з транспарантом — двадцять. Тут депресивний регіон, половину копалень закрито, для людей це гроші.

— Все одно козли, — пробурмотів Влад.

— Ага, проживи