Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— А ти була б Брунгільда, — обличчя обох уже наливаються рожевим, — а не… не Джуел! — Щосили хапаються одна за одну. Слотроп люто дивиться на цю сцену зі спектаклю, в якому бере участь трупа у повному складі та ще й десятки статистів.

— Ну-у-у, розумієте, хтось поцупив увесь мій одяг, а я саме йшов скаржитись адміністрації…

— І вирішили накинути на себе пурпурове простирадло, а тоді видертися на дерево, — киває Генерал. — Ну… гадаю, ми вам чимсь підсобимо. Блоуте, у вас наче такий самий розмір, чи не так?

— О, — крокетний молоток на плечі, стоїть у позі, немов на рекламі Кілґора або Кертіса[242], дурнувато всміхається до Слотропа, — так, у мене десь там є ще один мундир. Ходімо, Слотропе, ти ж у порядку? Ніби нічого не зламав.

— Яаґґгг. — Загорнувшись у подерте простирадло, поставлений на ноги турботливими крокетистами, Слотроп шкутильгає за Блоутом з трав’яного майданчика до Казино. Спочатку навідуються до Слотропового номера. Там прибрано, порожньо, все готове до заселення нових пожильців.

— Оце так… — рвучко висуває порожні шухляди, лункі, наче барабани: зник увесь його одяг, геть до останнього клаптя, вкупі з гавайською сорочкою. Що за херня! Постогнуючи, нишпорить у столі. Порожньо. І у шафах порожньо. Папери на відпустку, посвідчення особи — вимели все дочиста. Спину судомить від болю.

— А це що таке? — знову йде перевіряти номер на дверях, уже для годиться. Він знає. Найбільше його турбує Гоґанова сорочка.

— Та спершу вдягни щось пристойніше, — голос Блоута сповнюється відразою шкільного директора. Ввалюються двоє молодших офіцерів, ледве пруть свої валізи. Гальмують, витріщаються на Слотропа.

— Друзяко, ти не на тому театрі воєнних дій, — вигукує один із них.

— Май повагу, — регоче другий, — це ж Лоуренс Аравійський!

— Курва, — каже Слотроп. Не годен навіть руку звести, не то що замахнутися. Йдуть до Блоутового номера, добирають однострій.

— Чуєш, — спадає Слотропові на думку, — а де цей Макер-Маффік із самого рання вештається?

— Знати не знаю, серйозно. Кудись подався зі своєю дівулею. Чи дівулями. А ти де був?

Але Слотроп озирається, намагається знайти у номері, де з Блоутом живе Алюр, якісь сліди свого друга, його запізніло наздоганяє переляк, по шиї й обличчю збігають струминки поту. Колючу тужурку, костюм у тоненьку смужку, та бодай щось…

Нічогісінько.

— А що, Алюр звідси виїхав?

— Він, мабуть, перебрався до Франсуази чи Як-там-її. А міг і до Лондона повернутися, я не веду на нього досьє і не працюю в бюро з розшуку.

— Ти його друг… — Блоут нахабно стенає плечима і вперше з часу їхнього знайомства дивиться Слотропові просто у вічі. — Чи ні? Хто ж ти такий?

Відповідь у Блоутовому погляді, тьмяна кімната раціоналізується, в ній нема нічого, що свідчило б про відпустку, лишень однострій із Севіл-роу, срібні гребінці та бритва під прямим кутом, блискуча шпичка на восьмикутній підставці, на яку наколото з пів дюйма папірців пастельних кольорів, усі охайно підрівняні… такий собі осередок Вайтголлу на Рив’єрі.

Слотроп дивиться в інший бік.

— Піду пошукаю, може, десь зустріну, — бурмоче він, задкуючи до дверей, мундир обвисає на сідницях і тисне в талії. Наразі нічого не вдієш, друзяко, якийсь час так мусить бути…

Починає з бару, де вони розмовляли минулого вечора. Порожньо, тільки якийсь полковник з великими підкрученими вусами бундючно сидить у кашкеті перед чимсь великим, пінистим, непрозорим і прикрашеним білою хризантемою.

— Вас що, у Сендгерсті[243] не навчили вітатися? — гарикає офіцер. Слотроп якусь мить вагається і салютує. — У вашій бісовій НВЧПО[244], видно, самі нацисти. — А тут ще й жодного бармена. Згадати б, що… — Ну?

— Знаєте, я, е-е-е, американець, просто ненадовго позичив мундир і шукаю, ну, одного летяху, тобто лейтенанта Макера-Маффіка…

— Ти хто такий? — реве полковник і зубами зриває пелюстки з хризантеми. — Це що за нацистські витребеньки, га?

— Ну, я вам дуже вдячний, — Слотроп відступає із зали і знову салютує.

— Неймовірно! — відлуння женеться за ним коридорами дорогою до «Гіммлер-Шпільзали». — Нацик!

Спорожнілі у полудневому затишші лункі обшири червоного дерева, зеленого сукна, петель темно-бордового оксамиту. Лопатки круп’є із довгими держаками віялами розкидані на столах, срібні дзвіночки із чорнодеревними ручками догори на темній червонястій обшивці. Навколо столів на гравців чекають рівненько вишикувані крісла у стилі ампір. Деякі вищі за інші. Ніяких інших видимих і зрозумілих натяків на гру випадку. Тепер тут інше підприємство, значно реальніше і менш милосердне, приховане від таких, як Слотроп. Хто сидить у вищих кріслах? Чи мають Вони імена? Що лежить на гладкому сукні перед Ними?

Згори просочується мідяно-жовте світло. Величезна зала вся розмальована: фігуристі боги та богині, пастельні лебеді та дівчатка-пастушки, імлиста зелень, розмаяна одіж… Звідусіль стікають чудернацькі завитки позолочених фестонів — з ліпних прикрас, канделябрів, колон, віконних рам… у променях світла виблискує місцями пошкоджений паркет… Зі стелі на довгих ланцюгах звисають гаки, до столів не вистачає кілька футів. І що ж висіло на тих гаках?

Протягом хвилини Слотроп в англійському мундирі стоїть на самоті з атрибутами порядку, чию присутність серед звичайного сміття пробудження він лише щойно почав підозрювати.

Ось тут між брунатними і світлими вершковими тінями могла б помалу вже й намалюватися якась золотава, нечітко окреслена розкаряка або людська постать. Слотропа так легко не відпустять. Хоч як це прикро, але вже невдовзі до нього доходить, що все в цьому залі використовується з іншою метою, щось означає для Них і ніколи — для нас. Ніколи. Два способи буття, на вигляд однакові… але, але…

Ох, ТАМТЕШНІЙ СВІТ, його

Так нелегко пояснити!

Як-от, в мізках сни-геть розгубити!

Танцювати як дурний в Забороне-нім Крилі

І чекати поки світло стане на зем-лі — ну,

Хто ска-зав: тобі там не ходити,

Хто ска-зав: про спроби забувай?

Як-ле-гень-ко-за-бо-лить,

Можеш зав-ше-по-вер-ну-тись-вмить, бо

Ти ж-ні-ко-ли-так-і-не-ска-зав «бу-вай[245]!»

Чому саме тут? Чому веселкові краї того, що вже майже на ньому, найсильніше повинні тріпотіти саме у цій неймовірно закодованій залі? чому зайти сюди — це майже все одно, що зайти у самісіньке Заборонене, там такі самі довгі зали, палати старого паралічу і злочинної перегонки, конденсатів і осадів забутого гниття, які страшно навіть понюхати, а кімнати набиті сіроперими статуями з розпростертими крилами, нечіткі запорошені обличчя — кімнати сповнені пилюки, якої стане, щоб оповити мешканців і за рогом, і навіть далі, вона осяде на їхні строгі чорні вилоги, висвітлить до цукрово-білого їхні обличчя, сорочки на грудях, самоцвіти і сукні, руки,