Чоловіки під охороною - Робер Мерль

У житті народів бувають моменти, коли одна фраза змінює хід подій, коли з подивом доводиться відзначати, що словесні нісенітниці витісняють наукову правду. Тепер я переживаю один із таких моментів і відчуваю, що проти течії веслувати марно. Це була б надто велика помилка. Треба зачекати, поки магія гасел розвіється. А тим часом припустімо, що супержінка, яка оце підноситься переді мною зі своїми повними грудьми, була б збудована так само, як я, і жила б за тими самими фізіологічними законами. Що ж, припустімо! Припустімо також, що я, бувши цілком схожий на Гельсінгфорс, і справді стояв би як чоловік на значно нижчому щаблі, ніж вона. Зрештою, чого варта ця суперечність? Мене не повинна більше цікавити логіка.

— Мартінеллі, — озивається Гельсінгфорс, — зачекайте мене у вітальні. Я зараз туди прийду.

Нарешті я дізнаюсь, чого вона від мене хоче! Я покидаю її і, простуючи до вітальні, нишком дивлюсь, як вона рушає в бік дверей, що ведуть до ванної.

Сьогодні, коли я пригадую сцену, що відбулася потім, мене вражає її непереконливість, а також неприродність, з якою Гельсінгфорс ту сцену розіграла.

Навіть мова її звучить фальшиво. Вона якась вимушена й надто пишна, наче Гельсінгфорс виважує кожну фразу. Від початку до кінця поведінка цієї жінки відбиває своєрідний холодний садизм, що, я цього певен, не дає їй і чверті того задоволення, на яке вона сподівається. Звісно, Гельсінгфорс — параноїчка, до того ж вельми жорстока! І ця жорстокість у неї — не якась там мимовільна пристрасть. Вона скоріше нагадує певну й досить хитромудру систему.

А втім, Гельсінгфорс, як я вже відзначав, перебирає міру. Всі її дії перебільшені. Так, коли я заходжу до вітальні, то бачу на низенькому столику чайник, грінки, масло, варення і… тільки одну чашку! Отже, я — не гість!

Це відверте хамство відповідає її звичці уникати формул ввічливості наприкінці листів. Вона вдається до нього надто зухвало і, зрештою, не досягає мети.

Ще один приклад: коли Гельсінгфорс кінець кінцем з’являється у вітальні, то не входить, а ніби запливає в своєму переливчастому шовковому халаті, під яким, цілком очевидно, більш нічого нема. Навіть не глянувши на мене, вона сідає в єдине крісло й каже мені так, як ото відштовхують ногою — правда, без грубощів — улюбленого пса:

— Сідайте!

Це вже занадто. Якось по-дитячому. В цю мить я відчуваю не образу, а щось на зразок потішної зневаги. Мені здається, що Гельсінгфорс, поводячись так підло, могла б виявляти більше хитрощів. Я насилу переконую себе в тому, що ця жінка дуже небезпечна й що моє становище дуже критичне.

Гаразд. Я сідаю на табурет, втуплююсь очима в грінки і, раптом завваживши, що голодний, чекаю.

Гельсінгфорс п’є чай і мовчить. Я здогадуюсь: ця жінка намагається справити на мене враження — мовляв, чаювання, як і все, що вона робить, для неї священне і, коли вона п’є чай, то весь світ завмирає й дивиться на неї. Відверто кажучи, вона марно старається: я в це не вірю.

Зрештою, в Блувіллі я маю до діла із справжніми людьми: Пірс, Берідж, Стайном, Гребелом… Навіть містер Берроу в певному розумінні справжня людина, він вірить у свій бюрократизм. До того ж сторожова вежа, колючий дріт, лабораторія і складне громадське життя в таборі з його кастами, підслуховувальними пристроями та підпільною діяльністю — це щось певне й реальне. А тут усе фальшиве. Починаючи із самого будинку. Здалеку він нагадує зведене з кругляка бунгало, яких так багато в штаті Вермонт. Та коли заходиш усередину, відкриваєш у ньому басейн з мармуровими бортами. А втім, чого це Гельсінгфорс вирядилася, наче для кінозйомки? За кого вона себе видає — за античну героїню? За священне страховисько? Та ні, вона вражає тільки своїми розмірами. Відберіть у Гельсінгфорс зріст та м’язи — що тоді від неї залишиться? Жорстока ділова жінка, погано вихована мільйонерка, нестерпний капрал!

Я сиджу на табуреті мовчазний, байдужий, з потупленими очима. Але це я такий тільки з вигляду. А в душі регочу, Я глузую з господині. Зневажаю її. Обливаю подумки брудом. Ця Гельсінгфорс наскрізь просякнута фальшем. Банальна садистка-параноїчка. Вона має себе за Нерона, тому й шмагає батогом свою найближчу подругу. Власне, хоч Гельсінгфорс така груба й навіть вульгарна, в її вдачі нема нічого особливого, тільки їй притаманного.

Я доходжу такого висновку — хоч це й досить небезпечно, — забувши, що моє життя в її руках. І не тільки моє. Доторкнувшись до неї, я на очах знову стаю фалократом. Я поринаю — я теж! — у садистські мрії далеко не найкращого штибу. Наприклад, я подумки підводжуся, хапаю табурет, б’ю ним Гельсінгфорс по голові і, скориставшись із того, що вона непритомніє, ґвалтую її.

І саме в цю мить подумки зґвалтована мною Гельсінгфорс ставить чашку на тацю й дивиться на мене: цей її погляд я назвав би добродушним. Тепер голос у неї стає безбарвним, к пазурі — не такими колючими. Господи, як погано вона грає! Як фальшивить! Як виказує свої наміри! Ніби я не здогадуюсь, як жорстоко вона накинеться на мене після цього солодкого початку!

— То як там справи у вашій лабораторії?

— Дуже добре.

Гельсінгфорс одразу ж кидає:

— Аж надто добре! — І додає: — Я отримала доповідну записку про надміру інтимні взаємини між вами й Берідж.

Я байдуже відповідаю:

— Берідж виконує важливу адміністративну роль, я часто бачуся з нею, і останнім часом наші взаємини набагато поліпшились.

Гельсінгфорс мовчить. Потім устромляє носа в чашку, виймає його звідти й сухо каже:

— Я одержала ще одну доповідну записку про ваше двозначне ставлення до Фрідмен і місіс Берроу.

— До якої Фрідмен?