Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Ви добре їх знаєте?

Джекі сміється.

— Я двічі на тиждень приводжу джипом цій щасливій парі продукти, а коли не проїхати джипом, тоді — підводою.

Джекі відв’язує від свого сідла прозорий голубий дощовик, надягає його, застібає на всі ґудзики й накидає поверх пілотки каптур. У цьому дощовику Джекі прекрасна, навіть більше — моя охоронниця помітно змінилася. Коли вона виводить мерина, я вловлюю в її блискучих очах схвильованість, теплу усмішку, душевне розкріпачення.

— В сідло! — гукає Джекі, збуджено засміявшись. — Поки нас видно з будинку, їдьте попереду, докторе. Потім у цьому не буде потреби.

Я натягую на вуха свою шапочку для гри в гольф і застібаю аж під горло плаща, хоч особливих сподівань на нього й не покладаю. Я вже наперед відчуваю, як за його комір ллються холодні патьоки. Куди надійніший дощовик у моєї охоронниці; вона стягнула його під підборіддям зав’язками, і тепер з нього визирає лише рожевий овал її обличчя та сірі очі, в яких світиться незбагненна радість. Поставивши ногу в стремено, Джекі, перш ніж скочити в сідло, ще раз кидає на мене грайливий погляд.

Як тільки ми проминаємо огорожу, Джекі наздоганяє мене і їде клусом поруч. Вона більш не розмовляє, тільки раз у раз повертає до мене своє обличчя під каптуром. Крізь струмені дощу я бачу, як у неї наливаються рум’янцем щоки, ворушаться сірі очі й зблискують сліпучо-білі зуби. Ідучи клусом, Джекі трохи підвелася в сідлі і тепер щоразу, підстрибуючи, викидає вперед клуби: цей її жвавий ритм погойдування так нагадує ритм парування!..

Ми виїздимо на піщану дорогу, що рівною стрічкою стелиться перед нами. Вона куди ширша за стежку, яка петляє між кедрами. Дощ не вщухає, час від часу нас осявають блискавки, а в горах відлунює глухий гуркіт грому, що приносить мені полегкість і водночас збуджує мене. Джекі — дощ заливає їй рота — повертається до мене й весело кричить:

— Учвал, докторе?

— Учвал!

У кінці дороги-стрічки ми переходимо на клус і проминаємо поворот у вигляді шпильки для волосся; за ним починається крутий спуск, по якому вирує вода. Ми мусимо перейти на ступу. По рожевому обличчю Джекі шмагає дощ, але вона раз у раз весело повертається до мене, і цей її веселий настрій вельми приємний мені, хоч думки про те, що зі мною буде в Блувіллі, гнітять мою душу. Я ні на мить не послаблюю уваги до Чучки, бо вода повимивала на піщаній дорозі чималі борозни, і кобила весь час обходить їх, то наближаючись до мерина, від чого шаленіє, то до прямовисної стіни, попід якою ми їдемо.

Аж тоді, коли ми опиняємось у лощині, я зітхаю з полегкістю. Власне, я її й не бачу. Густий туман ховає лощину від наших очей, і тільки в останню мить я помічаю, що ми вже спустилися в неї.

І тут ми ціпеніємо. Вода в потоці, який ми переходили вбрід дорогою до Гельсінгфорс, страшенно піднялась, і, якби ми спробували подолати його, бурхлива течія напевне знесла б і коней, і нас.

Я дивлюся на Джекі.

— Ну, що тепер діяти?

— Не знаю, — грайливо відповідає Джекі. — Доведеться чекати.

Вона всміхається й кліпає очима, ховаючи їх від дощових стріл. Але ці сірі очі, що визирають з-під напівзаплющених повік, анітрохи не втратили свого пустотливого виразу.

— Доведеться чекати! — вигукую я. — Чекати, поки вщухне злива!

— А що ж іще ви порадите робити? — каже Джекі так само весело й лукаво. — Ну що ви, докторе, — додає вона, сміючись, — не робіть із цього трагедії.

— О, вас це, здається, вельми тішить?

— Мене тішить те, що ви не можете оцінити становища. А я можу! — знову так само грайливо каже Джекі.

— Але ж це не єдиний брід?

— Єдиний, єдиний! — переможно вигукує вона. — Питаєте, чи добре я знаю тутешній ліс? Я об’їздила його геть весь.

— Тоді що ж ми робитимемо? — нетерпляче запитую я.

Джекі дивиться на мене з удаваною серйозністю.

— Правду кажучи, докторе, в нас тільки дві можливості: або провести ніч під дощем, або повернутися до Гельсінгфорс.

— Я волію стояти під дощем, — насуплено відповідаю я.

— Браво, докторе! Зрештою, що таке одна ніч під грозою? Ви тепло вдягнені, у вас добрий плащ, шапочка для гри в гольф…

— Але я думаю не тільки про себе! — кажу я, сердячись, що вона гак легковажно до цього ставиться. — Я думаю про Дейва. Він хвилюватиметься.

— Ох, докторе! — регоче Джекі. — Я бачу, ніщо не може підмочити вашу репутацію дбайливої матусі. А знаєте, в Дейва куди менше підстав нарікати, ніж у вас. Йому на голову дощ не ллє! І не загрожує перспектива зостатися без вечері!

— Ви не знаєте Дейва. Коли він побачить, що я не повернувся, то почне панікувати. Він дуже збудливий.

— Ви теж, — каже вона зовсім іншим тоном і зовсім інакше дивиться на мене. — Хвалити бога, ви людина не черства.

Потім Джекі повертає назад мерина й кидає мені через плече:

— Їдьте за мною! Не стояти ж нам на місці. Ще коні охолонуть.

Вона підіймається схилом, з якого ми щойно спустились, і я рушаю за нею. По шиї в мене стікають тоненькі струмені води, руки посиніли, ноги в чоботях змерзли. Небо майже чорне, і хоч грім гуркоче вже десь далі, дощ не вщухає, навіть дужчає. Це не коротка весняна злива, що враз припиняється, а похмура сльота, яка може тривати цілі години