Париж двадцятого століття - Жюль Верн

«Перша нагорода за вірш, написаний латиною: Дюфренуа (Мішель Жером) з Ванна (Морбіан)».

Реготали всі без винятку, можна було почути таке:

— Нагорода за вірш латиною! Отакої!

— Та він, певно, єдиний автор!

— Подивіться на цього учасника товариства Пінда[10]!

— Цього завсідника Гелікона[11]!

— Цього стовпа Парнасу[12]!

— Та він не вийде! Не вийде він!

Однак Мішель-Жером Дюфренуа вийшов, та ще й з яким апломбом! Кпинів він не боявся; це був світловолосий юнак з приємним обличчям, красивими очима, і не було в ньому ані крихти незграбності або неповороткості. Довге волосся надавало йому трохи жіночності. Чоло його випромінювало дивне світло.

Юнак піднявся на сцену і майже вирвав свою нагороду з рук Директора. То був один-єдиний том: Посібник успішного підприємця.

Мішель зневажливо глянув на книжку, після чого кинув її додолу та неквапом повернувся на своє місце, уквітчаний лаврами, не поцілувавши навіть офіційної щічки Його Величності.

— Ого який! — присвиснув пан Рішло.

— Сміливий хлопець! — відказав пан Гюгнен.

Звідусіль долинав гамір та шушукання; Мішель приймав їх, погордливо усміхаючись; згодом він зайняв місце серед своїх кепкуючих товаришів.

Урочиста церемонія тривала аж до сьомої вечора; того дня роздали п’ятнадцять тисяч премій і двадцять сім тисяч похвальних грамот.

Найдостойніші лауреати Науки того ж дня вечеряли за столом барона де Веркампена, в колі членів Адміністративної ради та найбагатших акціонерів.

Причина піднесеного настрою цих останніх — звичайно ж, цифри! Дивіденди за 1960 фінансовий рік складали тепер 1169 франків 33 сантими за акцію. Доходи вже перевищували вартість акцій після емісії.

Розділ II

Побіжний огляд паризьких вулиць

Мішель Дюфренуа крокував у натовпі: краплина води в цій шаленій течії, що змінювала свій напрям з кожним проривом греблі. Запал його все спадав. Переможець з латинського римування ставав простим собі юнаком, сором’язливим хлопчиськом посеред радісної штовханини; він відчував себе самотнім, чужим, немов ізольованим у порожнечі. У той час, коли його приятелі завзято крокували, він ішов повільно, ніби сумніваючись: сирота на цьому збіговищі вдоволених батьків; здавалося, він жалкував за своєю роботою, навчанням, викладачами.

Він не мав ані батька, ні матері, і йому доводилось повертатися в родину, яка не могла його зрозуміти, з повною впевненістю у тому, що на нього з його премією за віршування латиною там чекає непривітна зустріч.

«Врешті-решт, — міркував він, — вище голову! Я стоїчно витримаю їхній поганий настрій! Дядько — чоловік доброзичливий, тітка — практична, а двоюрідний брат — той ще корисливий тип; мої ідеї вдома не сприймуть; але чим тут зарадиш? Отже, вперед!»

Однак він не поспішав: юнак не належав до учнів, які вириваються на канікули, як народи на волю. Його дядько й водночас опікун навіть не вважав за потрібне бути присутнім на церемонії вручення нагород; він знав, на що, за його словами, «неспроможний» племінник, і напевне помер би від сорому, якби побачив, як нагороджують цього вихованця Муз.

Тим часом юрма поволі відносила юнака вулицями; він відчував, як течія тягне його за собою, мов утопленика.

«Таке порівняння цілком справедливе, — думав він. — Мене віднесло в самісіньке море; там, де в пригоді стануть навички риби, я виявляю свої пташині інстинкти; я люблю жити у просторі, у тих ідеалах, які вже нікому не потрібні, у країні мрій, звідки ніхто не повертається!»

Міркуючи так, посеред юрми і штовханини, він підійшов до станції метро Гренель.

Ця лінія метрополітену обслуговувала лівий берег, починаючи з бульвару Сен-Жермен, що простягався з Орлеанського вокзалу[13] аж до будівель просвітницького Кредиту; там, завертаючи за Сену, колія перетинала її, проходячи Єнським мостом, що задля послуг залізниці був обладнаний новим покриттям, і з’єднувалась із залізницею правого берега; далі, оскільки тунель Трокадеро виходив на Єлисейські поля, вона досягала бульварів, підіймаючись ними до площі Бастилії і вливаючись у лівобережну лінію через міст Аустерліц.

Це перше кільце залізниці охоплювало, можна сказати, увесь старий Париж Людовіка XV, аж до старовинних міських мурів, де на одній із стін можна було прочитати такий евфонічний напис:

Le mur murant Paris rend Paris murmurant[14].

Друге кільце охоплювало територію давнього паризького передмістя, розтягнувшись уздовж кварталів, що колись були розташовані над зовнішніми бульварами, на тридцять два кілометри.

Третя лінія колій проходила давньою кільцевою дорогою; протяжність її становила п’ятдесят шість кілометрів.

Нарешті, четверте кільце сполучало лінії укріплень і мало понад сто кілометрів завдовжки.

Як бачимо, Париж вийшов з традиційного поясу своїх укріплень 1843 року й без проблем увібрав у себе Булонський ліс, район полонин Іссі, Ванва, Бійянкура, Монружа, Іврі, Сен-Манде, Баньоле, Пантена, Сен-Дені, Кліші та Сен-Вена. Гребені Медона, Севра, Сен-Клу зупинили експансію міста на захід. Кордони сучасної столиці були позначені укріпленнями Мон-Валер’єна, Сен-Дені, Обервільєра, Роменвілля, Венсана, Шарантона, Вітрі, Бісетра, Монружа, Ванва та Іссі; місто, площа якого становить двадцять сім льє, повністю поглинуло департамент Сени.

Отже, метрополітен формували чотири концентричні кола; поєднувались вони розгалуженою системою залізничних рукавів, які на правому березі тягнулися вздовж бульварів Мажента і Мальзерб, а на лівому березі — вздовж вулиць Ренн та Фоссе-Сен-Віктор[15]. Можна було максимально швидко дістатись з одного кінця міста в протилежний.

Ця залізниця існувала з 1913 року; побудували її на державні кошти за планом, що його запропонував минулого сторіччя інженер Жоан.

У той час на розгляд уряду внесли чимало різних проектів. Проект метрополітену був затверджений радою цивільних інженерів, оскільки інженерів мостів і доріг не існувало з 1889 року, коли була ліквідована Політехнічна школа; однак тривалий час ці пани не могли дійти до спільного висновку; одні хотіли побудувати колії на головних вулицях Парижа; інші вихваляли систему підземних метро, на кшталт лондонських; але перша з цих ідей вимагала встановлення спеціальних шлагбаумів для блокування руху поїздів; можна тільки уявити, які б утворилися тоді затори з пішоходів, машин та екіпажів; на реалізацію другої ідеї треба було докласти неймовірних зусиль; до того ж перспектива поринути у нескінченний тунель мало приваблювала пасажирів. Усі дороги, побудовані раніше за цим сумнозвісним планом, довелося знищити, у тому числі дорогу, що вела до Булонського лісу, під час подорожі якою, через мости і підземні дороги, пасажири змушені були двадцять сім разів відриватись від читання