Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Так, супер-пупер, — каже вона, — здається, я підхопила нежить.

Ти підхопила Війну. Вона заражає тебе, і я не знаю, як її відігнати. О, Джес, Джесіко. Не кидай мене…

2. Un Perm’ au Casino Hermann Goering[225]

З Вами буде грати найвища, найсмаглявіша голлівудська зірка.

Меріан К. Купер[226] до Фей Рей

□□□□□□□

На вранішніх вулицях уже там і тут стукають дерев’яними підборами цивільні. Над головами шугають чайки, ковзають на вітрі легко, одна повз одну, крила нерухомі, хіба зрідка поведуть ними, щоб набрати висоту, сплестися, розплестися — чиїсь невидимі пальці тасують білу колоду карт… Учора перше враження від опівденної еспланади було безрадісним: під сірими хмарами сірі відтінки моря, казино «Герман Ґерінґ» блякло-біле, майже непорушні чорні зубці пальмового листя… Цього ж ранку дерева на сонці знову взялися зеленню. Віддалік, ліворуч, уздовж Мису в’юниться розвалений, сухо-жовтий стародавній акведук, будинки і вілли біля нього вигоріли до теплих відтінків іржавого, ніжної корозії всіх кольорів світу — від блідо-сируватих до бездоганно блискучих.

Наразі сонце не надто високо, намагається схопити птаха за кінчики крил і перетворити пір’я на яскраві кучерики крижаної стружки. Слотроп клацає зубами до зграї птахів у високості, а сам ловить дрижаки на мініатюрному балкончику, бо електричне тепло з глибини кімнати ледве сягає литок. Його влаштували на горішньому поверсі з вікнами до моря, самого на весь номер, Алюра ж Макер-Маффіка та його приятеля Тедді Блоута поселили разом на тому ж поверсі, але трохи далі. Слотроп втягує руки у рубчасті манжети светра і схрещує на грудях, дивиться на дивовижний чужоземний ранок, на привиди свого подиху в ньому, відчуває перше сонячне тепло, хоче першої сигарети — і хворобливо чекає на раптовий шум, з якого почнеться день, на першу ракету, повсякчас усвідомлюючи, що він далеко у кільватері великої війни на північ звідси, і тут можна почути хіба що вибухи відкоркованого шампанського, вихлоп лискучих «іспано-сюїз», іноді грайливий, хочеться вірити, ляпас… Нема Лондона? Нема Бліцу? Чи зуміє він до цього звикнути? Аякже, саме коли настане час повертатися.

— Тільки гляньте, він прокинувся. — Блоут, в однострої, боком заходить у номер, покусуючи тліючу люльку, за ним Алюр у піджачній парі в тоненьку смужку. — Схопився удосвіта, рекогносцирує пляж з метою виявлення самотньої мамзелі…

— Якось не спиться, — Слотроп позіхає у бік кімнати, а позад нього, як ті повітряні змії, ширяють птахи.

— Та й нам теж, — це Алюр. — Щоб звикнути до такого, потрібні роки.

— Боже, — Блоут сьогодні вранці ніяк не позбудеться вдаваного захвату, театрально вказує на велетенське ліжко, гепається на нього, а тоді енергійно підстрибує. — Вони, видно, про тебе вже попередили, Слотропе! Тобі добре! А нас запхали в нікому не потрібну комору.

— Ти що йому нагородив? — Слотроп роззирається, шукає сигарети. — Що я, Ван Джонсон[227] чи щось таке?

— Та щось таке, а от стосовно… — Алюр зі свого балкона кидає йому зелену пачку «Крейвенс», — дівчат, розумієш…

— Англійці досить стримані, — пояснює Блоут, для переконливості підстрибуючи на ліжку.

— Схиблені психи, — бурмоче Слотроп, прямуючи до вбиральні, — мене запопала банда 8-го параграфа… — Стоїть вдоволений, мочиться без рук, прикурює, але не дуже розуміє Блоута — наче ж вони з Алюром давні друзі. Шпурляє сірник до унітаза, коротке шипіння — і зі Слотропом він говорить якось наче поблажливо. Може, нервує…

— То ви гадаєте, що я вас пускатиму на ніч? — кричить, перегукуючи плюскіт спущеної води. — А я вже було подумав, щойно ви потрапите за Канал, як тільки ваша нога ступить у Франції, одразу перетворитеся на Валентино[228].

— Чув я, що до війни саме так і робили, — Алюр тужливо тупцяє у дверях, — але ми з Блоутом належимо до Нового Покоління, ми мусимо покладатися на досвід янкі…

Після цього Блоут схоплюється з ліжка і намагається просвітити Слотропа пісенькою:

АНГЛІЄЦЬ-НЕСМІЛИВЕЦЬ (фокс-трот)

(Блоут): Англієць-несміливець — страх,

І геть не Ка-за-но-ва,

Дівчат підкоряти зно-ву і зно-ву

Один тільки ян-кі мастак…

(Алюр): Англійцеві бракує, так-так,

Зухвальства заатлантичного,

Для дам такого романтичного,

Не знаю щиро — чого все не в такт…

(Блоут): Такий як баламутний брит,

Багатоженець-янкі з натовпом дівиць,

(Алюр): Все-ляє страх у всіх він вмить,

Неначе е-ро-тич-ний Клаузевіц…

(Разом): Якби лиш об’єднати в-мах,

Знання а-мериканця в ліжку,

Й британську вроду ніжну,

Красуні б одразу впали в екстаз, аж ах,

Бо всім відомо: англієць-несміливець — жах.

— Аякже, ви звернулися саме до кого треба, — упевнено киває головою Слотроп. — Але не сподівайтеся, що я за вас ще й запихатиму.

— Тільки початковий етап, захід на посадку, — відказує Блоут.

— Моі[229], — тим часом Алюр кричить з балкона кудись униз, — moi Алюр, розумієте. Алюр.

— Allure, — відповідає нерозбірливо дівочий хор знизу.

— J’ai deux amis, aussi[230], так сталося. Par un bizarre збіг, чи як там, oui?

Слотроп, який саме голиться, виходить з пінистим борсучим помазком у кулаку подивитися, що відбувається, і наштовхується на Блоута, який намагається понад лівим погоном свого співвітчизника роздивитися гарненькі личка трьох дівчат, підняті догори в ореолах величезних солом’яних капелюшків, усмішки сліпучі, очі загадкові, як море позаду них.

— Чуєте, où, — допитується Блоут, — où, розумієте, déjeuner[231]?

— Радий, що зміг допомогти, — буркоче Слотроп, намилюючи Алюрові спину між лопатками.

— То ходімо з нами, — вигукують дівчата під шум хвиль, дві з них тримають величезний плетений з лози кошик, з нього виглядають лискучі зелені пляшки із вином та окрайці хліба під білим полотном, що тріпоче краями по горіховій поливці та світліших розламах, — ходімо — sur la plage[232].

— Я тільки, — каже Блоут уже в дверях, — складу їм компанію, поки ви…

— Sur la plage, — Алюр замріявся, кліпає на сонце, усміхається донизу здійсненню своїх ранкових мрій. — Ого, це просто художнє полотно. Якогось імпресіоніста. Представника фовізму[233]. Усе залите світлом…

Слотроп заходиться стирати з рук гамамелісовий крем. Запах у кімнаті нагадує про беркширські суботи — пляшечки сливових і бурштинових тоніків, під вентилятором гойдається всіяна мухами липучка, терзання тупими ножицями… Борсається у светрі, запалена сигарета в роті, з горловини, як з вулкана, йде дим.

— Агов, а можна стрельнути в тебе…

— Ти вже маєш пачку, — кричить Алюр. — Хай Бог милує, а це що таке?

— Що — це? — На Слотроповому обличчі нічого, крім невинності, він поправляє і починає застібати предмет здивування.

— Ти жартуєш, звісно. Дівчата чекають. Слотропе,