Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Нема кому розповісти. Мод знає, там щось таки затівається, через її руки проходять усі фінанси, вона нічого не проґавить. Але він не може їй сказати… або ж не може сказати все, не про точні терміни своєї надії, ніколи, навіть собі самому… вона причаїлася спереду в темряві, що визначається навпаки — жахом, тим, як усі сподівання можуть іще бути розбиті, а тоді він знайде лише смерть, недолугий порожній жартик у кінці Шляху Павловця.
Тепер Томас Ґвенгідві відчуває переміну, що проглядається у ходí та на обличчі колеги. Огрядний, передчасно посивіла борода Санта-Клауса, схилений, скуйовджений витівник, безугавно виступає, намагається говорити двозначно, валлійська комічна провінційність і тверда, як алмаз, опущена до жебрацтва правда, слухайте, що вам заманеться. Голос має співучий до неймовірності, у вільний час походжає вздовж сталевих сіток злітно-посадкових смуг для винищувачів, вишукує літаки щонайбільші — бо любить репетирувати басову партію «Діадеми», поки з усією своєю потугою здіймається «Літаюча фортеця», але й тоді, бачите, вам його чути: вібрацією у кістках і чистотою за бомбардувальниками, аж до самого Стоук-Поуджиса. Якось одна пані навіть написала до «Таймз» з Лутон-Гу, Бедфордшир, розпитувала, що то був за чоловік з настільки гарним глибоким голосом, який співав «Діадему». Така собі місіс Снейд. Ґвенгідві любить хильнути, здебільшого хлібного спирту, змішаного у дивних варивах пришелепкуватого вченого з телячою юшкою, гренадином, сиропом від кашлю, з гіркими аж до відрижки настоянками із шоломниці, кореня валеріани, собачої кропиви та зозулиних черевичків, власне, з усім, що надибає. Ось він, міцний пияцький дух, оспіваний у народних легендах і піснях. Рід Ґвенгідві бере свій початок від валлійця із «Генріха V[219]», який змушував усіх навколо їсти Порей. Утім, він не з неповоротких п’яничок. Пойнтсмен ще ніколи не бачив, аби Ґвенгідві не тримався на ногах або стояв нерухомо — він без кінця метушиться, тангаж-крен, стоп, шельмо, вздовж рядів хворих або вмираючих облич, тому навіть Пойнтсмен помічав грубу любов у дрібних жестах, зміні дихання і голосу. Вони — чорні, індійці, ашкеназі, говорять діалектами, яких не почуєш на Гарлі-стрит[220]: їх розбомбили, виморозили, заморили голодом, абияк прихистили, а в їхніх обличчях, навіть дитячих, проглядається прадавнє знайомство з болем і злигоднями, що вражає Пойнтсмена, більше орієнтованого на Вест-Ендські каталоги шляхетних знаків і симптомів, психічних анорексій і закрепів, які валлієць терпів би недовго. У палатах Ґвенгідві швидкість базального метаболізму у декого знижується до ~35–~40. Білі лінії на рентгенівських привидах кісток потовщуються, сірі мазки з-під язиків під його зморшкуватим чорним мікроскопом квітнуть хмарами венсанівських[221] загарбників, що нагострили маленькі ікла й пробують вкрити виразками авітамінозну тканину, з якої вийшли. Бачите, геть інша царина.
— Я не знаю, чоловіче, не знаю, — махаючи пухкою загальмованою рукою з-під їжакового плаща у бік шпиталю, на дорозі посеред снігопаду — для Пойнтсмена розподіл очевидний, тут ченці, там храм, солдати і гарнізон — але не для Ґвенгідві, частина якого залишається там у заручниках. Вулиці порожні, надворі Різдво, вони чимчикують під гору додому до Ґвенгідві, а тихе снігове запинало падає і падає між ними та поточеними стінами, що кам’яним паралаксом марширують кудись у білий морок.
— Як вони впираються. Бідні, чорні. І євреї! Валлійці, а валлійці колись також були євреями? одне із загублених Ізраїлевих колін, чорне коліно, що блукало сторіччями по землі? о, неймовірна мандрівка. Аж поки нарешті не добилися, бачиш-но, до Вельсу.
— До Вельсу…
— Осіли і стали кімрійцями. А що, коли всі ми, бачиш-но, також євреї? розпорошені, як те насіння? досі вилітаємо з первісної жмені. Чоловіче, а я в це вірю.
— Аякже, Ґвенгідві, віриш.
— Хіба не так? А ти?
— Не знаю. Сьогодні не відчуваю себе євреєм.
— Маю на увазі, ти вилітаєш? — Має на увазі, що самотній, назавжди відокремлений. Пойнтсмен розуміє, про що він, і щось його зачіпає. У тріщинах черевиків різдвяний сніг, намагається пролізти холоднеча. На краю поля зору рухається брунатний вовняний бік Ґвенгідві, кольорова кишенька, супротив білизні дня. Вилітає… Летить… Ґвенгідві, мільйони крижаних крупинок навскоси падають на закаптурену його велич, і згасання виглядає настільки неможливим, що зі своєї схованки повертається п’яно-никаючий балакучий страх, Прокляття Книги, і ось той, хто Пойнтсмену потрібний, кого він направду, всією своєю підлою душею, хоче бачити неушкодженим… хоча він надто боязкий або занадто гоноровий, навіть не всміхається до Ґвенгідві, і жодної спроби пояснити і сховати ту усмішку…
Пси плигають, гавкають, а вони наближаються. Пойнтсмен окидає їх Поглядом Фахівця. Ґвенгідві мугикає «Абериствіт». Виходить донька сторожа Естелл з тремтячою дитиною чи двома під ногами, в руках тримає різдвяний бутель із чимось ядучим, але дуже зігріваючим після внутрішнього вживання. Сморід вугільного диму, сечі, відходів, вчорашньої печені. Ґвенгідві цмулить із бутля, нашвидку кокетливо вовтузитися з Естелл і бавиться з її меншим, Арчемом, «а-куди-ж-то-він-повівся-а-ось-він-де», тим часом малий ховається за широкі материні стегна, Естелл намагається його ляснути, але він спритно ухиляється.
Ґвенгідві хукає на газовий лічильник, що геть чисто промерз і не ковтає монет. Страхітлива погода. Він оточує лічильник собою, лає, пригортає, ніби кіношний коханець, поли плаща ось-ось його огорнуть — Ґвенгідві сяє, як сонечко…
За вікнами вітальні — вервечка голих тополь армійських кольорів, канал, засніжене депо, а за ним довга щербата купа обвуглених уламків, ще димить після вчорашньої V-бомби. Пошматований дим навскіс зносить снігопадом, закручує, розриває і знову прибиває до землі.
— Так близько ще не падала. — Ґвенгідві біля чайника, у повітрі висне різкий запах спаленого сірника. За мить, далі пильнуючи конфорку:
— Пойнтсмене, а хочеш почути щось справді параноїдальне?
— І ти туди ж?
— Останнім часом дивився на карту Лондона? Ця метеорна кара єгипетська з V-бомбами летить сюди, бачиш? Не на Вайтголл, як би належало, а на мене, неподобство та й годі, хіба не так?
— Кажеш до біса непатріотичні дурниці.
— Ой, — відхаркнувши і плюючи у раковину, — тобі просто не хочеться вірити. А нащо? Красуні з Гарлі-стрит, Боже Всевишній.
Стара гра з Ґвенгідві — злови випускника Королівського коледжу на живця. Порив вітру чи термоклин у небі притискає їх низьким гуркітливим хоралом американських бомбардувальників: білий «Кіманфа Ґану[222]» Смерті. Внизу павутиною колій безгучно повзе маневровий локомотив.
— Вони падають за Пуассоном, — каже Пойнтсмен тихенько, наче хтось у цьому ще сумнівається.
— Поза сумнівом, чоловіче, поза сумнівом — чудове спостереження. Але бачиш-но, курва, на сам лиш на Іст-Енд. — Арч або хтось інший намалював брунатно-помаранчево-блакитного Ґвенгідві, що несе докторську валізку вздовж пласкої лінії
