Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Що означає «ось бачиш»? Я не бачу. — На тлі вікна, підсвічене білим надвечір’ям, обличчя Пойнтсмена невидиме, за винятком крихітних яскравих півмісяців, що сяють з кожної очниці. Може, треба вже намацувати позаду шпінгалет? Може, вовняний валлієць остаточно схибнувся?
— Ти не бачиш їх, — пара тугою парчею вивергається зі сталевого лебединого дзьобика, — чорних і євреїв у їхній пітьмі. Не вмієш. Не чуєш їхньої тиші. Настільки звик до балаканини і світла.
— Принаймні до гавкання.
— Бачиш-но, крізь мій шпи-таль проходять самі невда-хи. — Витріщається застиглою, пришелепувато-п’яною посмішкою. — А що я можу вилікувати? Хіба що вирядити назад. Назад до оцього? Хай була б тут навіть Європа, все по-трощено, ну, на-клали б шини, нашпигували б ліка-ми, привели б хоч якось у форму, аби потім уби-вати, га?
— Послухай, а ти чув, що йде війна? — І тут Пойнтсмен отримує разом з філіжанкою страхітливо насуплений погляд. Правду кажучи, він сподівається своїм дурнуватим варняканням спонукати Ґвенгідві забути про Параноїка із Сіті. Пойтсмен радше б говорив про жертви ракет, що надійшли сьогодні до шпиталю. Але це екзорцизм, хлопче, це поет відповідає на тишу піснею, заклинає білих вершників, тож Ґвенгідві знає, як не може знати Пойнтсмен, що це і є частина плану на сьогодні — сидіти у злиденній кімнаті і кричати ось у таку глушину: що містер Пойнтсмен має зіграти самого себе — умовного, дратівливого, нетямущого…
— У деяких містах багаті живуть на узгір’ях, а бідні туляться внизу. В інших — багаті зайняли узбережжя, а бідні змушені жити віддалік моря. Тепер у Лондоні граді-єнт лиха, правильно? збільшується, як шириться ріка до моря. Я лишень пи-таю: чому? Через паро-плавство? Через си-стему землекористування, ще з часів Індустріальної Доби? Невже через оте стародавнє племінне табу, що переходило від одного англійського покоління до іншого? Ні. Справжня причина полягає, бачиш-но, у Загрозі зі Сходу. І з Півдня: з усього огрому Єв-ропи, аякже. Тут людям належало впасти першими. Нас можна витрачати, а тих, з Вест-Енду і на північ од річки — ні. О, я не кажу, що ця Загроза має ту чи ту конкретну форму. Не політичну, ні. Якщо Параноїк із Сіті марить, для нас це неприйнятно. Може, Сі-ті марить про інше, воро-же місто, що пли-ве морями, аби загарбати гир-ло… чи про хвилі пітьми, про хвилі вогню… Можливо, про те, що його знову проковтне велетенський мовчазний Материнський Конти-нент, хіба ні? Не моя то справа — маячня Сіті… А що коли Сіті — це зростаюча пух-лина, вона сторіччями безперестанку змі-нювалася, аби збігтися з мінливою формою своїх найгірших, таєм-них страхів? Пошарпані пішаки, знеславлений офі-цер і боягузливий король — усе, що ми прирекли, безповоротно втратили, голе, покинуте чека-ти. Це було відомо, навіть не заперечуй — було відомо, Пойнтсмене! що фронт у Єв-ропі має стати саме таким? пересунутися на схід, почати вимагати pa-кет, також було відомо, як і куди ракети не долетять. Запитай у свого друга Мехіко, подивися розподіл на його карті. На схід, так, на схід і на південь від річки, де живе комашня, ось хто отримав спо-вна, друже.
— Твоя правда, Ґвенгідві, — розсудливо, сьорбаючи чай, — так, навіть дуже параноїдально.
— Так і є. — Видобув святкову пляшку Vat-69 і вже хотів було налити. — За малечу. — Шкіриться, геть збожеволів.
— За малечу, Ґвенгідві?
— А. Тут я ма-ю власну карту. Ноту-ю да-ні з пологових палат. Ді-ти, народжені при Бліці, так-ож, як бачиш, при-тримуються Пу-ассонового розподілу.
— Ну — тоді за цю дивину. Бідолашні пуцьвірінки.
Перегодя, ближче до сутінків, з-під стінних панелей, ніби ельфи, з’являються кілька велетенських тарганів, таких дуже темно-брунатно-червонявих, і з тупотінням прямують до буфету — вагітні матки-тарганиці з почтом із напівпрозорої малечі. Вночі у дуже пізніх затишшях між бомбардуваннями, вогнем зеніток і падінням ракет їх добре чути: шумливі, як миші, торсають паперові пакети Ґвенгідві, залишаючи по собі струминки і відбитки гімна такого ж кольору, як і самі. Видно, не дуже захоплюються м’якою їжею, фруктами, овочами тощо, їм аби чогось твердішого, сочевиці і квасолі, їм би вгризатися у паперові й тинькові перепони, дірявити тверді поверхні, бо вони, бачите, агенти уніфікації. Різдвяні таргани. Мешкали глибоко в соломі ясел у Віфлеємі, повзали, падали, мерехтіли червоним серед золотавого мережива соломи, яка, здавалося їм, пролягла на милі вгору і вниз — їстівна обитель, раз у раз прогризалися і руйнували таємничий сніп векторів, від чого сусіди-таргани падають сторч головою, догори дриґом, вусиками донизу повз тебе, коли ти чіпляєшся всіма ногами за тремкі золоті стебла. Безтурботний світ: температура і вологість майже незмінні, денний цикл приглушений до м’якого, легкого колихання світла від золотавого до потемнілого золота, до тіні, а тоді у зворотному порядку. Мабуть, вибухом енергії з невидимої далечіні долинув до тебе плач немовляти, майже нечутний, часто нехтуваний. То, бачиш-но, твій, спаситель…
□□□□□□□
В акваріумі дві золоті рибки зображають знак Риб — голови до хвостів, непорушні. Пенелопа сидить і розглядає їхній світ: там є маленький затоплений ґалеон, порцеляновий пірнальник із належним спорядженням, гарненькі камінці і мушлі, що їх Пенелопа із сестрами привезли з моря.
Тітонька Джесіка і дядько Роджер на кухні, обіймаються і цілуються. Елізабет дражнить Клер у передпокої. Мама у вбиральні. Кішка Сажа спить у кріслі — чорна грозова хмаринка на шляху в хтозна-куди, але зараз має вигляд кішки. День подарунків. Вечір дуже тихий, остання ракета впала годину тому, десь на півдні. Клер подарували чорномазу ляльку-страховидло. Пенелопі — светр, Елізабет — сукню, яку колись носитиме Пенелопа.
Вистава, на яку Роджер водив їх пополудні, називалася «Гензель і Ґретель». Клер одразу пірнула під сидіння, де й інші повзали таємними стежками, спалахи косички або білого комірчика між високих уважних дядьків в одностроях, між спинками сидінь, завішаних шинелями. На сцені у клітці зіщулився Гензель, якому годилось би бути хлопцем, але тут він висока дівчинка у блузці і трико. Кумедна стара Відьма пускала піну ротом і лазила по декораціях, а гарненька Ґретель чекала слушної нагоди біля Печі…
Аж тут на вулицю біля театру німці скинули ракету. Заревіло кілька немовлят. Злякалися. Ґретель, яка саме замахувалася мітлою, аби лупнути Відьму по задниці,
