Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Не дайся нікому, щоб били —
Зухвалі, аж поки не вцідиш між очі,
А я вам кажу, є таке, що не бачиш,
Нахабне мурло хоче ще, розрослося,
Щоб кігті свої запустить у волосся!
На веселку городник загадує явно,
Краватку двірник пов’язує файно…
Все зійтися може під пісню гожу
Із м’ятним обличчям у небо гайда!
— А тепер підспівуйте, — всміхається вона і таки змушує глядачів, навіть Роджера, співати:
Із м’ятним обличчям у небо гай-да,
Мрія зів’яла в великому серці,
Як торт прилетить — це не бі-да,
Тож почнім пантоміму у герці!
В заметі Томмі сьогодні заснув,
А Джеррі вчаться і вчаться літати —
Летімо на місяць, годі нам грітись,
У нашій небесній пластмасовій хаті…
Гарна небесна пластмасова хата,
Гарна булавка з платини в жмені,
Тлуста гармата — рідная мати,
Тато — жахливий наш юний геній…
(Пошепки, стакато):
На-чаль-ник смокче куку-рудзяну люльку,
Банкі-ри жінок їдять на обід,
Оркестр наш грає — все в світі сяє,
Тож кишені виверни, і здивуйся як слід —
Кишені виверни, і зди-вуй-ся як слід,
Там, врешті, ніхто тебе не шу-кав!
На сходах світло поволі гасне,
Бал скінчився, і час настав…
На пляжі шепочуться пальми про те,
Як рятувальнику тяжко зітхати,
І голос оцей — Найліпших Дітей,
Бо діти тільки вчаться вмирати[223]…
Крісло Пенелопиного тата в кутку, біля столу з лампою, порожнє. Дивиться на Пенелопу. На спинці з дивовижною чіткістю вона бачить плетену серветку, багато вузликів — сірих, кремових, чорних, брунатних. У візерунку чи й перед ним щось вовтузиться, попервах це щонайбільше рефракція, наче перед порожнім кріслом є джерело тепла.
— Ні, — шепоче вона вголос. — Не хочу. Ти не він. Не знаю, хто ти, але не мій тато. Іди геть звідси.
Підлокітники і ніжки мовчазні, нерухомі. Пенелопа дивиться на крісло.
Я лиш хочу зайти у гості.
— Ти хочеш мене захопити.
Із демонічною одержимістю в цьому домі знайомі. Невже це справді її тато Кіт? його забрали, коли вона мала вдвоє менше років, ніж тепер, і повернули вже не тою людиною, яку вона знала, а її оболонкою — м’ясиста личинка душі, яка всміхається і любить, відчуває свою смертність, перегнила або подзьобана гострозубими пащами смерті-від-уряду — процес мимовільного перетворення живих душ на демонів, Оболонки Мерців, у традиції західної магії відомих як Кліпот… Те саме наша світобудова часом коїть із порядними чоловіками та жінками і по цей бік могили. У жодному з тих процесів нема ані гідності, ані милосердя. Матерів і батьків спонукають до навмисного вмирання перевіреними способами: нажити рак або серцевий напад, потрапити в аварію, піти воювати на війну — і кинути дітей у лісі. Вам обов’язково скажуть, що ваших батьків «забрали», скажуть, що вони просто пішли — саме так. Одне одного покривають, от і все. А може, так навіть ліпше — натирати кімнату до скляної сухості, вмощуватись і підводитися зі старого крісла, ніж коли тато — людина, яку любиш, — ще не вмер, а ти змушена бачити, що з ним відбувається…
На кухні в чайнику дрижить вода, сичить до кипіння, а надворі дме вітер. Десь, на іншій вулиці, сповзає і падає з даху шифер. Роджер узяв холодні руки Джесіки і гріє коло своїх грудей, відчуває їх крізь светр і сорочку, вони геть крижані, стислися і туляться до нього. А Джесіка не зближується, тремтить. Він хоче зігріти її всю, не самі лиш недоладні кінцівки, хоче навіть попри безнадію. Його серце здригається, мов чайник на вогні.
Ось і починає виявлятися, як легко Джесіка може зникнути. Вперше він розуміє, що це також смерть, що плакатиме, коли вона піде. Він вчиться розпізнавати миті, коли її насправді ніщо не втримує, крім його худих — на двадцять віджимань — рук… Якщо вона піде, йому стане байдуже, куди падають ракети. Але збіги, пов’язані з топографічними картами, дівчатами та ракетними ударами, увійшли в нього тихою кригою, тож Квіслінґові молекули зсунулися у своїх решітках, аби його заморозити. Якби тільки він міг бувати з нею частіше… якби це сталося, коли вони разом, — в інші часи це прозвучало б романтично, однак у культурі смерті певні ситуації дещо прикольніші, ніж інші, — але вони так мало разом…
Якщо її не дістануть ракети, залишається лейтенант. Триклятий Бобер/Джеремі і є Війна, він — уособлення всіх зазіхань скурвої Війни, того, що ми призначені для роботи і врядування, для суворості, і це переважить кохання, мрії, дух, почуття та інші другорядні нісенітниці, які приходять у бездіяльні та бездумні години… Та пішли вони до сраки… Геть подуріли. Джеремі її забере, як той Ангел, у свою дурнувату безрадісну подорож, і Роджера забудуть — кумедний маніяк, але для нього нема місця у раціональній могуті ритуалу, яка підкорить прийдешній мир. Вона слухатиметься наказів чоловіка, стане у себе вдома бюрократом, молодшим партнером і згадуватиме Роджера, якщо взагалі згадуватиме… він стане помилкою, якої, дякувати Богові, вона не зробила… О, він уже відчуває наближення нападу шаленства — як же йому, курва, без неї вижити? Вона — зимова шинель, що зігріває його згорблені плечі, і змерзла синичка в долонях. Вона — найглибша його невинність серед гілля та сіна, ще до того, як бажанням дали окремі назви, застерігаючи, що вони можуть і не здійснитися, і гнучка його паризька донька втіхи, яка вічно перед дзеркалом, зрікається парфумів, лайкова шкіра під пахви — все надто просто, для його зубожіння і вартіснішого кохання.
У мені ти йдеш від мрії до мрії. Ти проникла в найглибший мій убогий закуток і там, серед уламків, віднайшла життя. Тепер я вже не певний щодо того, які з усіх тих слів, образів, мрій або привидів належать «тобі», а які «мені». Це вже не розібрати. Тепер ми обоє нові, неймовірні…
Його випробування віри. Надворі діти виспівують:
Чуєш, ангел з неба промовля:
Місіс Сімпсон вкрала Короля[224]…
На камінній поличці принишк Сажин синочок Кім, надзвичайно гладкий косоокий сіамець, саме збирається утяти єдине, що досі дає йому радість. Після їжі, сну і трахання головний його бзік — стрибнути або впасти на свою мамцю і лежати, регочучи, поки вона із лементом гасає кімнатою. Сестра Джесіки Ненсі виходить із вбиральні, аби вгамувати Елізабет і Клер, що вже сваряться не на жарт. Джесіка задкує від
