Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко

- Що... то...

Бiльше Олесь не змiг сказати нiчого. З глухим стогоном вiн поточився на пiдлогу.

Проте юнак ще, мов увi снi, бачив, як Капiтан важко пiдвiвся на своєму крiслi перед пультом. Хитаючись, вiн зробив кiлька крокiв до великих важелiв другого пульта, натиснув усiм тiлом на них i повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його нiс почав пiднiматися вгору

На екранi вже не було тiней. Нерiвне, хвилясте свiтло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснiшим, яскравiшим. Темно-зелений колiр екрана дедалi свiтлiшав, наче робився прозорiшим.

I раптом на екранi мов щось плеснулося. Засяяло бiле денне свiтло. Ще кiлька разiв плеснули хвилi, щоразу повертаючи екрановi блiдо-зеленуватий його колiр. Але нарештi хвилi зникли, "Люцифер" остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальнi лампочки, задзеленчав на всю потужнiсть дзвоник. Мов зрадiлi, прилади сповiщали всiх, усiх, що перiод страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий свiт!

Пiдвiвшись на весь зрiст, Ернан Рамiро голосно крикнув у мiкрофон, натиснувши перед тим усi сигнальнi кнопки телефону, що викликали рiзнi пости керування:

- Вiдкрити люки! Нагору, друзi!

Ледве помiтно здригнулась пiдлога. Машина спинялася. "Люцифер" м'яко погойдувався на хвилях.

Ернан Рамiро пiдiйшов до нерухомого Олеся. Якусь мить вiн уважно дивився на юнака. Потiм каштан нахилився, взяв юнака на руки i понiс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув, йому здавалося, що вiн навiть бачить усе навколо, тiльки дуже-дуже невиразно, усе плуталося, наче у тяжкохворого. В головi шалено стукотiло, кров билася в скронях нерiвними, уривчастими ударами. Дверi, коридор, iще дверi... вiдчиненi навстiж дверi, за якими яскраве свiтло, сонце... i запашне, чисте, прозоре повiтря морського простору... I люди в синiх комбiнезонах навколо нього.

Олесь сидiв на палубi, в яку тепер перетворився дах "Люцифера", i жадiбно дихав. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом юнак згадав:

- А Марта? Що з нею?

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Вiн показав рукою Олесевi назад. Там, бiля зламаного поруччя, сидiла Марта. її обличчя було ще блiде, але вона вже посмiхалася юнаковi. В темних глибоких очах сяяла радiсть.

Спокiйнi хвилi набiгали на сiро-зеленi боки "Люцифера", плюскотiли, розбивалися бiлою мережаною пiною. Десь далеко на обрiї синiв берег. Бiлi хмарки неквапливо пливли по прозорому синьому небу. Олесь подивився на них, зiтхнув на повнi груди i щасливо посмiхнувся, як дитина, що прокинулася, нарештi, вiд важкого кошмарного сну:

- Як гарно!.. Як хороше жити й дихати!..

Роздiл чотирнадцятий

1. ПIДЗЕМНА БАЗА "ЛЮЦИФЕРА"

Весела, легка музика, пiд тихi звуки якої так вiльно розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Вiн спинив Марту, що вже простягла руку до приймача, щоб вимкнути його.

- Стривай, Марто. Зараз же передаватимуть останнi новини. Чи не почуємо чогось цiкавого?

Справдi, ось залунав голос диктора. Вiн сказав звичнi фрази про початок передачi останнiх новин по радiо. Потiм повiдомив про якийсь великий вiйськовий парад, що дуже мало цiкавив i Олеся, й Марту. Вони неуважно прислухалися до голосу диктора, який так незвично було слухати в невеличкiй каютi "Люцифера", де вони сидiли вдвох.

Пiдперши рукою голову, Олесь слухав диктора i водночас згадував подiї останнiх днiв. Страшна подорож у пiдземному каналi лишилася позаду, як примарний сон.

Були ще важкi чверть години, коли "Люциферовi" довелося знов зануритись, щоб пройти пiд водою невеличку вiдстань до входу в печеру, зовсiм вiдрiзану вiд поверхнi землi. Дiстатися до неї з суходолу було неможливо. Тому-то Ернан Рамiро i обрав її свого часу як надiйний захисток i сховище. Але саме цього разу дiстатися до тiєї печери було дуже важко: адже на "Люциферi" вже зовсiм не лишилося запасiв стисненого повiтря i спускатися пiд воду довелося тiльки з тим повiтрям, що було в каютах, провентильованих пiд час перебування на поверхнi моря.

Певна рiч, того повiтря не могло вистачити для нормального дихання на час переходу, хоча Капiтан знов повiв "Люцифер" пiд водою на рискованiй швидкостi. I Олесь знову вiдчув, як вiн починає задихатися. На щастя, "Люцифер" уже виринав з води. А ще за кiлька хвилин вiдчинилися люки, ї струмiнь свiжого, вогкого повiтря прилинув до кают, наповнюючи стомленi, змученi легенi, - так само, як тодi, пiд час першого виходу на поверхню моря. Тiльки тепер уже не було яскравого денного свiтла. У великiй печерi панувала темрява, в якiй спочатку нiчого не можна було розгледiти.

Лише чути було, як плюскотiли дрiбнi хвилi, набiгаючи на береги.

Та ось пiд бiлим слiпучим свiтлом увiмкненого на "Люциферi" прожектора виблиснули верхiвки округлих скель, стало видно, як здiймались i опускалися хвилi чорної води, як круто пiдносилося вгору склепiння печери. Коли око трохи звикло до того незвичного примарного освiтлення, Олесь, на велике своє здивування, побачив на березi немов маленьке мiстечко. Стояли невеличкi будиночки, якiсь машини нерухомо простягали вперед залiзнi лапи. I все це було темне, похмуре, мертве.

Але хтось iз команди "Люцифера" був уже на березi. I раптом той берег залило електричним свiтлом. Це сталося наче в чарiвнiй казцi! Враз спалахнули потужнi лiхтарi, засвiтилися вiкна в будинках... Зникло враження дикого безлюддя, похмурого запустiння.

I коли б не важке кам'яне склепiння печери, можна було б i зовсiм забути, що все це знаходиться пiд землею. Загальна картина дуже нагадувала освiтлений вночi морський берег у хмарну й безвiтряну нiч...

Це й була схована вiд людей, вiд усього зовнiшнього свiту таємнича база "Люцифера", влаштована Ернаном Рамiро у вiдкритiй ним печерi. Колись ця печера мала вiльний вхiд, до неї можна було потрапити вплав, з моря. Той вихiд був дуже вузький, i Ернан Рамiро, вже пiсля того, як до печери були привезенi потрiбнi машини та обладнання, вирiшив завалити його, залишивши тiльки пiдводний прохiд. Таким чином, печера зовнi стала цiлком вiдрiзаною вiд свiту.

Тут були розташованi склади i майстернi Сивого Капiтана, тут зберiгалися запаси рiдкого водню-дейтерiю й повiтря, прiсної води i продовольства. Тут Ернан Рамiро, його команда i сам велетенський "Люцифер" мали змогу переховуватися стiльки, скiльки було потрiбно.

Все це згодом розповiв Олесевi Валенто Клаудо, коли Капiтан наказав командi вiдпочивати пiсля важкого переходу з озера Фонтiверос принаймнi двi доби. Отже, часу