Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Жюль Верн

Його побоювання посилювало й те, що і в Тімбукту, як і в Сегу-Сікоро, він не міг зібрати ніяких відомостей про лейтенанта Лакура. Ніхто його не знав. Більше того — ніхто ніколи не чув ні про який загін суданських волонтерів, хоч саме такий вираз вжив полковник Сент-Обан у своєму наказі.

Проте цей наказ після найретельнішої перевірки було низнано за всіма ознаками справжнім, і тому він лишався в силі. Капітана Марсенея і його людей розквартирували, а наказ полковника Сент-Обана надіслали єдиній особі, яка могла сказати, підроблений він, чи ні — самому полковникові. Та відстань від Тімбукту до Баммако — тисяча кілометрів туди і стільки ж назад, отже, мало минути чимало часу, поки прибуде відповідь.

Капітанові Марсенею, нічим не зайнятому і охопленому тривогою в його непевному становищі, цей час здався б особливо довгим, але, на щастя, в кінці березня доля йому усміхнулась: приїхав капітан Перріньї, його товариш по Сен-Сірському училищу і один з кращих друзів. Обоє були дуже раді побачитись, і час для капітана почав минати швидше.

Коли він поділився з другом своїми турботами, той став його заспокоювати. На думку Перріньї, трудно було допустити, що наказ підроблений. Лейтенант Лакур міг просто неправильно зрозуміти причини такого розпорядження полковника Сент-Обана. Що ж до непоінформованості полковника Аллегра, то розпорядження, адресоване йому, могло в цьому новому, допіру створеному районі загубитись у дорозі.

Капітан Перріньї прибув у Тімбукту на два роки і привіз з собою цілу купу ящиків, які його друг допомагав йому розпаковувати. Майже всі вони були наповнені лабораторним обладнанням. І справді, якби не мундир, Перріньї сміливо можна було б назвати вченим. Він пристрасно захоплювався наукою, був у курсі всіх найновітніших досягнень її, особливо всього, так або інакше зв’язаного з еле. ктрикою. Їхня дружба являла спілку дослідницького хисту в особі Перріньї з діяльним началом в особі Марсенея. Різниця в нахилах часто призводила до дружніх суперечок. Вони жартома називали один одного “старим бібліотечним пацюком” і “кривою шаблюкою” тощо. Але все це, зрозуміло, не заважало Марсенеєві бути людиною розвиненою й освіченою, а Перріньї справним і хоробрим офіцером.

Через кілька днів після приїзду друга капітан Марсеней застав його у дворі будинку, де він оселився, за монтуванням чергового апарата.

— Ти прийшов дуже вчасно! — вигукнув Перріньї, побачивши Марсенея. — Я тобі зараз покажу щось дуже цікаве.

— Оце? — спитав Марсеней, вказуючи на апарат, який складався з двох електричних батарей, електромагнітів, маленької скляної трубочки, наповненої металічними ошурками, і мідного прута, який стирчав угору на кілька метрів.

— Еге ж, — відповів Перріньї. — Оця забавка, яку ти тут бачиш, — казковий винахід. Це телеграфний приймальний апарат, але не звичайного телеграфу, а бездротового, зрозумів?

— Про це вже кілька років ідуть розмови, — сказав Марсеней, зацікавившись. — Виходить, проблема розв’язана?

— Ще й як! — вигукнув Перріньї. — Так, на земній кулі знайшлося двоє людей, які одночасно підійшли до її розв’язання. Один, італієць Марконі,[6] знайшов спосіб передавати в простір так звані хвилі Герца… Чи ти чув коли, солдатня, що воно за штука?

— Так, так, — сказав Марсеней. — Учив у школі. Про Марконі говорили, ще коли я був у Франції. Ну, а другий винахідник хто?

— Один французький фізик, Бранлі. Він сконструював приймальний апарат, справжнє чудо винахідливості по простоті.

І апарат, який я оце бачу?..

— Він і є. Бранлі помітив, що залізні ошурки, які за звичайних умов погано проводять електрику, стають хорошим провідником під дією хвиль Герца. Ці хвилі надають ошуркам силу взаємного тяжіння і збільшують їхнє зчеплення. Бачиш оцю трубочку?

— Ну, бачу.

— Це когерер, або інакше детектор. Ця трубка з залізними ошурками включена в ланцюг звичайної батареї — ось цієї. Трубка поганий провідник, а тому ланцюг розірваний, і струм від батареї не проходить по ланцюгу. Ти зрозумів?

— Так, кажи далі.

— Отже, коли приходить хвиля Герца, її вловлює оцей мідний прут, що зветься антеною. Трубка, яка з’єднана з ним, стає тоді провідником, ланцюг замикається, і струм від батареї проходить по ньому. Ти розумієш, кровопивець?

— Так, очкастий старигань. Продовжуй.

— Тут у справу втручається ваш покірний слуга. Завдяки вигаданому мною пристосуванню, з’єднаному з винаходом Бранлі, цей струм приводитиме в дію приймальний апарат Морзе, в якому рухатиметься паперова стрічка. Але в ту ж мить по детектору стукає оцей маленький молоточок, ошурки від струсу роз’єднуються, струм переривається, і приймач Морзе перестає працювати. В такий спосіб на стрічці з’являється одна крапка. Все це повторюватиметься, поки антена прийматиме хвилі. Коли хвиля перериватиметься, на стрічці нічого не буде відбиватись, аж до надходження наступної хвилі. В результаті на стрічці з’являться неоднакові групи крапок, що відповідатимуть крапкам і тире азбуки Морзе, які пегко зможе прочитати кожний телеграфіст.

— Наприклад, ти?

— Наприклад, я.

— А навіщо ти привіз цей справді чудодійний апарат в нашу дикунську країну?

— Я привіз не тільки його, а й його рідного брата — передавач хвиль, який я завтра ж почну монтувати. Я гаряче цікавлюся розробкою проблеми бездротового телеграфу і хочу перший влаштувати його в Судані. Ось чому я й привіз сюди ці два апарати: вони поки що є великою рідкістю, а в Африці їх взагалі немає, за це я можу поручитись. Ти тільки подумай! Якби можна було зйоситися безпосередньо з Баммако!.. Чи, може, з Сан-Луї.

— Ну, Сан-Луї, це вже занадто далеко.

— Нічого подібного, — запротестував Перріньї. — Уже здійснювано зв’язок на дуже великі відстані.

— Це неможливо!