Сплячі красуні - Стівен Кінг
У дитинстві і юності він пройшов через кілька прийомних сімей, жодна з них не була схожою на рідний дім, якщо це означає те місце, де почуваєшся в безпеці. Мабуть і не дивно, шо він став працювати у виправному закладі. Атмосфера в’язниці — це атмосфера його дитинства і юності: постійне відчуття, що ось-ось задихнешся. Він хотів допомагати людям з цим відчуттям, бо знав, як це погано, як воно б’є в самісінький центр твого людського єства. На цьому ґрунтувалося рішення Клінта покинути свою приватну практику щойно вона розпочалася.
Були й гарні опікуни, їх, як ніколи, багато у ці дні, в цю епоху, але Клінт ніколи не опинявся в жодній із таких сімей. Найкращі, про які він міг би сказати, були чистими, з раціональними і ненав’язливими прийомними батьками, які робили тільки те, що від них вимагалося, щоб отримувати платню від штату. Але вони були ніякими. Ніякі — це було класно. З ніякими можна жити.
Найгірші були найгіршими в конкретних речах; місця, де не вистачало їжі, місця, де кімнати були захаращені і брудні, і холодні взимку, де батьки примушували тебе щось безплатно робити, місця, де вони тебе кривдили. Дівчат у цій системі кривдили найбільше, звичайно, а як же.
Клінт тепер не міг уявити облич когось із його прийомних сестер чи братів, але декотрі залишалися ясними. Наприклад, був такий Джейсон, який убив себе в тринадцять років, випивши пляшку якогось очисника для стічних труб. Клінт міг викликати в пам’яті Джейсона живого, і міг викликати Джейсона мертвого, який лежить у труні. Це сталося, коли Клінт жив у Дермота і Люсіль Бертелів, які селили своїх прийомних не в своєму гарненькому домі в стилі Кейп Код[169], а віддалік, у довгій, схожій на сарай будівлі без утеплення і з голими, скалкуватими диктовими підлогами. Ці Бертели влаштовували, як вони їх називали, «п’ятничні вечірні поєдинки», де бійцями виступали їхні опікуванці, а призом був молочний коктейль із шоколадом з «Макдональдза». Якось виставили один проти одного Клінтона і Джейсона, і вони билися на розвагу Бертелам з їхніми друзями. Ареною слугував невеличкий потрісканий бетонний майданчик у дворі, і глядачі купчилися довкола його країв, роблячи ставки. Джейсон був майже безпорадним, боязким і повільним, а Клінту хотілося того молочного коктейлю. У відкритій труні в Джейсона під оком було видно синець розміром з нікель, який Клінт поставив йому за кілька днів до того.
Наступної п’ятниці, після того, як Джейсон випив хімікат для труб, назавжди пішовши з боксу, Клінт знову виграв молочний коктейль і, не думаючи про жодні можливі наслідки (принаймні він не пригадував у себе таких думок), виплеснув його в обличчя Дермоту Бертелу. Це вилилося у сильне побиття для нього, і Джейсона назад не повернуло, зате прибрало Клінта з того дому.
У наступному місці, чи, може, через одне, він ділив темну підвальну кімнату з добрим друзякою Маркусом. Клінт пам’ятав чудові комікси свого названого брата Маркуса. Маркус рисував людей так, що вони на вісімдесят відсотків складалися з носа, майже суцільні носи з крихітними ніжками і крихітними ручками; «Строми-Носи»[170] — так він називав свій комікс. Маркус дуже добре рисував і робив це зі щирим захопленням. А потім одного дня після школи, без усяких пояснень, Маркус сказав Клінту, що десь викинув усі ті свої зошити, що в ньому все перегоріло. Клінт міг згадати його комікси, але не обличчя самого Маркуса.
А от Шеннон. Шеннон він пам’ятав, вона була надто вродливою, щоб вицвісти в пам’яті.
— Привіт. Я — Шеннон. Не хочеш зі мною познайомитися?
Таким чином відрекомендувалася вона, не піднімаючи очей на Клінта, який проходив повз неї звичною дорогою до парку. Вона засмагала, лежачи на капоті чийогось припаркованого біля бровки «Б’юїка» навпроти їхнього групового дому у Вілінгу — блакитна майка-безрукавка, чорні джинси, усміхається вгору сонечку.
— Тебе звуть Клінт, правда ж?
— Йо, — відповів він.
— Угу. Хіба не приємно, що ми познайомилися? — відгукнулась вона, і Клінт, попри все, розсміявся, і то вперше справжнім сміхом бозна-відколи.
Той груповий дім у Вілінгу, де вони познайомилися, був останньою зупинкою в його гранд-турне опікунською системою штату. Для більшості ж він переважно був сполучною ланкою на шляху до Дулінгського виправного або штатного спецзакладу Вестон. Вестон, монументально-готичний психіатричний шпиталь, закрили у 1994-му. Тепер, у 2017-му, його було відкрито для екскурсій любителів будівель-привидів. «Чи не там скінчив свої дні його батько?» — загадувався Клінт. Або його мати? Або Річі, якому в торговому центрі зламали ніс і три пальці якісь хлопці з підготовчої школи[171], бо Річі сказав їм, щоб не сміялися з його фіолетового піджака, який дістався йому з ящика для пожертв? Або Маркус? Клінт розумів, що не можуть всі вони бути мертвими або по тюрмах, та все ж таки не схоже було, щоби бодай хтось із них досі дихав чи перебував на волі. Чи всі вони спливають у коридорах Вестона в час після закриття? Чи досі інколи говорять про Клінта? Чи радіють вони за нього… чи він ганьбить їх тим, що досі живий?
5
Той дім у Вілінгу був кращим за багато зупинок, які йому передували. Глузливий адміністратор — великі пальці в кишеньках сірої поліестерової жилетки — напоумляв кожного новоприбульця:
— Насолоджуйся шого штату, юнь!
Але він, той глузливий адміністратор, не бажав жодних неприємностей. Поки ти примудрявся не опинитися під арештом, він дозволяв тобі йти і приходити о будь-якій порі доби. Можеш битися, їбтися чи когось розстрілювати. Тільки роби це подалі від дому, юнь.
Клінтові і Шен, обом, було тоді по сімнадцять. Вона примітила Клінтову звичку до читання і як він було прослизне в той парк, далі по вулиці, і сидить там на лавці, надолужуючи шкільні завдання, попри холодну погоду пізньої осені. Шеннон також бачила криваві подряпини в нього на кулаках від тих халеп, які він собі знаходив — бо інколи їх навмисне своїм останнім роком при цицьці нашукав — між домом і
