Сплячі красуні - Стівен Кінг

Жоден тямущий чоловік, звісно, його б не ганив. Якщо взяти до уваги той тиск, який на нього вчинила Котс, і комизливість злочинниць, з якими йому доводиться мати справу кожного божого дня, типу, няньчити їх, це диво, як він ще досі нікого не вбив, просто з відчаю.

Та що тут поганого, коли помацаєш ту чи іншу? Заради Бога, от раніше було, якщо не поплескаєш офіціантку по сраці, вона здивується. Якщо не свиснеш якійсь жінці на вулиці, вона образиться: що за чорт, навіщо вона морочилася, заради чого себе так виряджала? Вони виряджаються, щоби їх жмакали, це простий факт. Коли ж воно вся ця жіноча порода збочила? Тепер, у ці політкоректні часи, жінці навіть і компліменту якогось не скажи. А колись поплескати по сраці або потиснути їй цицьку — невже це не було свого роду компліментом, ну хіба ні? Треба бути зовсім тупим, щоб не розуміти цього. Якщо Дон мацає в жінки зад, він робить це не тому, що то бридкий зад. Він робить це тому, що то добротний зад. Просто загравання, і більш нічого.

Чи ці жарти заходили інколи трохи далі? Окей. Час від часу. І тут Дон погодився б прийняти трохи провини. Важко в тюрмі жінці зі здоровою сексуальністю. Не так джунглі тут, як кущики, і нікого зі списами. Потягу не уникнути. Жаги не подолати. Та ж сама Сорлі, наприклад. У неї це може бути цілком підсвідомо, але, на певному рівні, вона його хоче. Вона посилала купу сигналів: гойдне стегном в його бік дорогою до їдальні; оближе собі губи кінчиком язика, несучи повні руки ніжок для стільців; позиркне мельком хтиво через плече.

Звісно, Дон мусив терпіти цей тягар, не піддаватися на ці заклики, тим більше роблені такими злочинницями й дегенератками, які вхопляться за будь-яку можливість тебе підставити, завести у халепу. Але ж він людина; як його можна ганити за те, що він кориться нормальній чоловічій потребі? Та звідки це зрозуміти такій міллю траченій шкапі, як Котс?

Притягнення за кримінальні дії йому не загрожувало, він був у цьому впевнений — слово сласної шльондри, нехай навіть двох сласних шльондр, ніколи не переважить його слова у будь-якому суді — але його робота точно під загрозою. Директорка ж обіцяла вжити заходів після нової скарги.

Дон ішов. Він чудувався, похмуро, чи не може бути вся ця кампанія проти нього тим, що Котс таким їбанутим чином виявляє свою ревниву закоханість у нього. Колись він бачив оте кіно з Майклом Дугласом і Ґлен Кловз[165]. Воно його тоді до всирачки налякало. Зневажена жінка ні перед чим не спиниться, лиш би тебе в лайні викачати, це простий факт.

На мить він думкою перекинувся на матір, як вона йому колись призналася, що сказала Глорії, його колишній, щоби та не виходила за нього: «Донні, я ж знаю, який ти з жінками».

Його це тоді зачепило аж до глибини нутра, бо Дон Пітерз любив свою матір, любив її прохолодну долоню в себе на розгарячілому лобі, коли був малим, і пам’ятав, як вона співала йому, що він її сонечко, її єдине сонечко, то як же це його власна мати могла обернутися проти нього? Що це доводить про неї? Ось тобі й приклад панівного становища жінок, коротше кажучи.

(Йому майнуло, що варто, мабуть, було б зателефонувати матері, попитати, як вона там, та потім він подумав: «Забудь. Вона вже доросла дівка».)

Теперішня ситуація тхнула жіночою змовою: зваблення до пастки. Знала ж якось ота прибацана з камери № 10, що директорка його викличе у цій досить глухій справі. Він не може сказати, що вони всі тут причетні, ні, так далеко він не закидає (це було б божевіллям), але він також не може сказати, що це не так.

Дон сів на край стола директорки і випадково змахнув звідти на підлогу якийсь шкіряний гаманчик.

Він нахилився його підняти. На вигляд то була річ, в якій можна возити з собою хіба що зубну щітку, якщо подорожуєш, але зроблена з гарної шкіри. Він розтулив блискавку. Всередині гаманчика лежав флакон темно червоного лаку для нігтів (наче з ним бодай хтось міг не помітити, що Котс — бридка відьма), маленький пінцет, щипчики для нігтів, маленький гребінець, кілька нерозпечатаних пластинок «Прилосека»[166] і… слоїк з якимись рецептурними ліками.

Дон прочитав етикетку: «Дженіс Котс, Ксанакс[167], 10 мг».

2

— Джінет! Невже це правда?

Це була Ейнджел Фіцрой, і від її вигуку всередині Джінет усе стиснулось. Яка правда, про що вона? Про те, що Пітерз загнав її в куток біля водяного автомата і змусив йому дрочити? Біль у її голові вже перестав бути просто болем; тепер він перетворився на серію вибухів: бах-бах-бах.

Але ні, Ейнджел говорить не про те. Не може такого бути. Рі нікому б на розказала, намагалася заспокоїти себе Джінет, думки лунали наче скрики всередині її черепа, але заледве розпізнавані під вибухами мігрені. Потім вона здогадалася — мала таку надію — про що говорить Ейнджел.

— Ти про… оту сонну пошесть?

Ейнджел стояла в одвірку камери. Джінет лежала на койці. Рі десь завіялася. Двері камер на поверсі стояли відчинені у цей надвечірній час, усім відзначеним у рапорті «похвальна поведінка» вільно було гуляти.

— Атож, саме про це я й говорю.

Ейнджел плавно впливла до камери і підтягнула собі єдиний стілець.

— Тобі не можна засинати. Нікому з нас не можна. Хоча для мене це не велика проблема, однаково я мало сплю. Навіть дитиною мало спала. Сон — це як смерть.

Новина про Аврору вразила Джінет своєю абсурдністю. Жінки в коконах уві сні? Чи не могла ця мігрень якось ушкодити її мозок? Їй хотілося в душ, але не хотілося балакати з охоронцем. Та вони б усе одно їй не дозволили. В тюрмі є правила. Охоронці — ох, вибачте, офіцери — живі втілення цих правил. Мусиш робити, що вони тобі наказують, або бінго — опиняєшся в рапорті порушницею.

— Ейнджел, у мене просто розривається голова. В мене мігрень. Я не можу теревенити за це безглуздя.

Ейнджел зробила глибокий, шумний вдих крізь свій довгий, костистий ніс.

— Послухай, сес…

— Я тобі не сестра, Ейнджел.

Джінет терпіла надто сильний біль, щоб непокоїтися, як Ейнджел сприйме таку відсіч.

Але Ейнджел і далі перла своє:

— Хай воно й безглуздя, але воно реальне.