Гра Ендера - Орсон Скотт Кард
— Та не надавай цьому великого значення, — говорив Графф. — Так само можна стверджувати, що наші предки були дуже схожими на білок.
— А це вже щось: якщо це точка відліку, то ми маємо йти далі, — зауважив Ендер.
— Білки ніколи не будували космічних кораблів, — заперечив Графф. — І, як правило, відбувається багато змін на шляху від збору горіхів і насіння до рудників на астероїдах, а також встановлення науково-дослідних станцій на супутниках Сатурна.
Жучари, імовірно, сприймають приблизно такий самий спектр світла, як і люди. На їхніх кораблях і станціях є штучне освітлення. Але їхні антени, на думку вчених, рудиментарні й не функціональні. Результати дослідження їхніх тіл не дали відповіді на питання, що насамперед важливо для жучар: нюх, смак чи слух. Звичайно, ми не можемо бути впевненими, але ми не побачили в них жодного способу обміну інформацією за допомогою звуку. І найбільш дивно те, що на їхніх кораблях немає жодних засобів зв’язку. Ніякого радіо, нічого подібного, що могло б передавати або приймати будь-який сигнал.
— Екіпажі кораблів спілкуються один з одним. Я бачив відео: вони розмовляють.
— Так, розмовляють. Але по-своєму: тіло з тілом, свідомість зі свідомістю. Це найважливіше, що ми дізналися про них. Їхня система зв’язку, хоч би якою вона була, діє миттєво. Швидкість світла — ніщо у порівнянні. Коли Мазер Ракхем переміг їхній флот вторгнення, зв’язок накрився. Скрізь і відразу. Не було часу для сигналу. Усе просто зупинилося.
Ендер згадав кадри, на яких цілісінькі жучари лежали мертвими на своїх постах.
— Ми знали тоді, що це можливо: передавати сигнали, обганяючи світло. Це було сімдесят років тому. І тільки-но ми зрозуміли, що це здійсненне, то теж придумали, як це втілити. Тобто мене, звичайно, там не було: я тоді ще не народився.
— Як саме це можливо?
— Я не можу пояснити тобі принципи філотичної фізики. Та й ніхто їх до кінця не розуміє. Важливо лише, що ми побудували ансібль. Офіційна назва цього апарату — «миттєвий філотичний комунікатор», але хтось витягнув зі старого фантастичного роману назву «ансібль», і вона прижилася. Про існування цього апарату знають, звичайно, одиниці.
— Чи означає це, що тепер люди можуть спілкуватися один з одним, навіть коли вони знаходяться на різних кінцях Сонячної системи? — спитав Ендер.
— Та хоч по різні кінці Галактики. А жучарам для цього не потрібна ніяка техніка.
— Отже, вони зрозуміли, що програли, тільки-но це сталося, — припустив Ендер. — А я завжди вважав, точніше, всі говорили, що жучари дізналися про це лише двадцять п’ять років тому.
— Це утримувало людей від паніки, — пояснив Графф. — До речі, я розказую тобі таке, про що ти не маєш знати. Але ж ти не залишиш штаб Міжнародного флоту. Доки не скінчиться війна.
Ендер розлютився.
— Ви добре знаєте мене. Я вмію зберігати таємниці.
— Такі правила. З метою безпеки людям у віці до двадцяти п’яти років не можна довіряти секрети. Це дуже несправедливо стосовно багатьох відповідальних дітей, але це допомагає звузити коло тих, хто міг би проговоритися.
— Навіщо всі ці таємниці?
— Тому що ми дуже ризикуємо, Ендере, і не хочемо, щоби половина з комп’ютерних мереж на Землі могла вгадати наші рішення. Справа в тому, що, створивши робочий ансібль, ми обладнали цими апаратами наші кращі кораблі й відправили їх до рідних домівок жучар.
— Ми що, знаємо, де вони знаходяться?
— Так.
— Значить, ми не чекаємо третього вторгнення?
— Ми вже почали Третє вторгнення.
— Ми напали на них? Ніхто не казав про це. Усі думають, що наш величезний військовий флот чекає в кометному щиті…
— Там немає жодного корабля. Ми беззахисні.
— А що, як вони теж послали флот для нападу на нас?
— Тоді ми пропали. Але наші кораблі не бачили цього флоту. Ніяких ознак.
— Може, їм набридло, і вони вирішили залишити нас у спокої?
— Можливо й таке. Ти продивлявся відео. І як після тих кадрів — ти віриш у ймовірність їхньої відмови від війни? Ти готовий ризикнути, якщо мова йде про саме існування людства?
Ендер намагався прорахувати, скільки минуло часу.
— І кораблі летять уже сімдесят років?
— Частина з них. А інші — деякі тридцять, а деякі — двадцять років. Ми тепер робимо дуже досконалі кораблі. Учимося, як краще обігравати простір. Але всі наші зорельоти, крім тих, що ще у стадії будівництва, зараз на шляху до світу жучар, до їхніх форпостів. Усі великі зорельоти, кораблі-транспортери й кораблі-матки з винищувачами й крейсерами на борту наближаються до жучар. І уповільнюють свій хід. Тому що вони вже майже прибули. Перші ескадри ми надіслали до найвіддаленіших світів, нові — до тих, що ближче. Ми добре розрахували час. Усі вони прибудуть до бойових позицій із різницею всього в декілька місяців. Рідну планету жучар, на жаль, атакуватимуть найпримітивніші, геть застарілі кораблі. Але вони все ж добре озброєні — у нас є зброя, яку жучари ще ніколи не бачили.
— Коли вони прибудуть?
— Років через п’ять, Ендере. У штабі флоту все готово. Центральний ансібль підтримує зв’язок із Флотом Вторгнення. Усі кораблі в прекрасному стані й готові до бою. Єдине, чого нам не вистачає, Ендере, так це командира. Людини, яка знатиме, що, дідько забирай, робити тим кораблям, коли вони досягнуть мети.
— А що, коли ніхто не знатиме, що їм робити?
— Тоді ми просто зробимо все можливе, — з кращим командиром, якого лише зможемо підготувати.
«Зі мною, — подумав Ендер. — Вони хочуть, щоб я був готовий через п’ять років».
— Полковнику Графф, немає жодного шансу, що я зможу командувати флотом на той час.
Графф знизав плечима.
— Ну добре. Але все ж спробуй постаратися. Якщо не впораєшся, доведеться обходитися тими, хто є.
Ендер відчув полегшення. Але лише на мить.
— Тільки на тих, хто є, не можна розраховувати.
«Ще один трюк Граффа. Змушує мене повірити, що все залежить лише від мене, щоб я не зміг відмовитися, щоби робив усе можливе й неможливе. Та, хоч би там як, це може бути правдою. І тому я мушу працювати. І якомога серйозніше. Саме цього хоче й Валя. П’ять років. Флот прибуває лишень за п’ять років, а я ще нічого не знаю», — думав Ендер.
— За п’ять років мені буде п’ятнадцять, — промовив він уголос.
— Майже шістнадцять, — поправив Графф. — Усе залежить
