Гра Ендера - Орсон Скотт Кард
— Скажи це мертвим.
— Якщо не ти, то хто?
— Та будь-хто!
— Ніхто, Ендере. Я скажу тобі дещо. Якщо битимешся і програєш — совість твоя чиста. Але якщо відмовляєшся і ми програємо — вся відповідальність на тобі. Ти вб’єш нас усіх.
— Я вбивця у будь-якому разі.
— А ким ще ти можеш бути? Людство розвивало свої мізки не для того, щоби лежати на озерах. Перше, чому ми навчилися, — вбивати. І добре, що навчилися, а то б нас не було, а Землею володіли б тигри.
— Я ніколи не міг перемогти Пітера. Хоч що б я робив, що б говорив. Не міг, і все.
— Значить, повернулися до Пітера.
— Він був старшим. І сильнішим.
— Так жучари теж.
Вона зрозуміла його логіку, вірніше, алогізм. Він міг перемагати скільки завгодно, але в душі відчував, що завжди був хтось, хто міг знищити його. Він завжди знав, що, за великим рахунком, він і не вигравав, тому що є Пітер, непереможний чемпіон.
— Ти хочеш розгромити Пітера?
— Ні, — відповів він.
— Розбий жучар. Потім повертайся додому і запитай, хто такий Пітер Віггін. Подивися йому в очі, коли весь світ любитиме й поважатиме тебе, — і побачиш там поразку. Ось як ти переможеш.
— Ти не розумієш.
— Усе прекрасно розумію.
— Ні, цього не розумієш. Пітера перемагати я не хочу.
— А чого ти хочеш?
— Я хочу, щоби він любив мене.
Вона не знайшла, що на це відповісти. Наскільки їй було відомо, Пітер не любив нікого.
Ендер більше нічого не сказав. Просто лежав. І лежав…
Нарешті, втомившись від спеки, поту й настирливих комарів, Валентина пірнула у воду й почала штовхати пліт до берега. Ендер не реагував, хоча за його диханням видно було, що він не спав. Коли вони дісталися берега, Валентина піднялася на причал і сказала:
— Я люблю тебе, Ендере. Більше, ніж будь-коли. Хоч яке б ти прийняв рішення.
Він нічого не відповів. Валентина не була впевнена, чи повірив він їй. Вона піднімалася на пагорб, проклинаючи тих, хто примусив її поговорити з Ендером. Тому що, врешті-решт, вона таки зробила те, що вони хотіли. Вона вмовила Ендера повернутися. І він не скоро їй це пробачить.
Ендер увійшов у двері, ще мокрий після озера. На дворі вже смеркло, а в кімнаті, де чекав на нього Графф, було ще темніше.
— Ми ідемо зараз? — спитав Ендер.
— Якщо хочеш.
— Коли?
— Щойно будеш готовий.
Ендер прийняв душ і вдягнувся. Він уже звик до штатського одягу, але у комбінезоні й бійцівській формі почувався краще. «Я ніколи не носитиму бійцівський костюм, — подумав він. — Це була гра Бійцівської школи. І її закінчено». Він чув шалене щебетання цвіркунів у лісі, а ближче, на дорозі, — скрегіт шин по гравію.
Що ще взяти з собою? Він прочитав кілька книжок із бібліотеки, але вони належали будинку, і їх не можна забрати. Єдиною його власністю був пліт, зроблений власноруч. Але й він залишиться тут.
Тепер у кімнаті, де чекав Графф, з’явилося світло. Полковник теж перевдягнувся. Він знову був у формі.
Вони вмостилися разом на задньому сидінні машини. Їхали по сільських путівцях, щоби приїхати в аеропорт зі службового входу.
— Раніше, коли населення Землі ще зростало, — почав Графф, — тут були лише ліси й ферми. Зрошувальні землі. Опади потрапляють у річки, просочуються крізь ґрунт, утворюючи підземні води. Земля глибока, Ендере, і вона жива аж до самісінької серцевини. Ми, люди, живемо лише на поверхні, як павуки-водомірки на спокійній поверхні води біля берега.
Ендер мовчав.
— Ми навчаємо наших командирів саме так, а не інакше, тому що маємо на те причини. Нам потрібно, щоб їхній розум був гострий, щоби вони не відволікалися на інші, хай і цікаві для них, речі. Тому ізолюємо їх. І тебе. Тримаємо окремо від усього світу. І це спрацьовує. Але коли майже не зустрічаєшся з людьми, коли зовсім не знаєш Землі, коли живеш серед металу, а за стінами — холодний космос, тоді так легко забути, навіщо взагалі варто захищати Землю. Чому світ людей вартий тієї ціни, яку вам доводиться платити.
«Так ось чому ви привезли мене сюди, — подумав Ендер. — Після скажених темпів дали мені аж три місяці, щоби змусити полюбити Землю. Ну що ж, це спрацювало. Усі ваші трюки спрацьовують. І Валентина була ще одним із ваших трюків, аби нагадати мені, що я мушу тренуватися — заради її життя. Добре, я запам’ятаю це».
— Ясна річ, я використав Валентину, — як завжди, прочитав його думки Графф, — і ти можеш ненавидіти мене за це, Ендере, але май на увазі: так вийшло лише тому, що між вами є дещо справжнє. Мільярди зв’язків між людськими істотами — ось що ти мусиш зберегти, врятувати.
Ендер повернувся обличчям до вікна і дивився, як злітають і сідають гвинтокрили й дирижаблі.
Їх підібрала вертушка й понесла до космопорту Міжнародного флоту в Стампі-Пойнт, який був офіційно названий на честь якогось покійного Гегемона. Але всі називали його Стампі-Пойнт, — за назвою жалюгідного маленького містечка, яке знесли, коли будували дороги зі сталі й бетону до величезних островів, що виросли по обидва боки затоки Пемліко. Баклани й чайки все ще поважно крокували в солоній воді, а вкриті мохом дерева нахилялися низько до води, ніби хотіли напитися. Накрапав дощик, бетон став чорним і слизьким, і неможливо було розібрати, де закінчується дорога, а де починається затока.
Графф провів його через лабіринт численних перевірок. Єдиним документом була маленька пластикова кулька, яку Графф кожного разу діставав із кишені. Він кидав її до жолоба, і двері відчинялися, а люди вставали й віддавали честь; потім жолоб випльовував кульку, і Графф крокував далі. Ендер помітив, що спочатку всі дивилися на Граффа, але, тільки-но вони проникли в глиб космопорту, люди почали звертати увагу на нього, Ендера. Клерків цікавив високий чин Граффа, але люди більш серйозного становища намагалися оцінити вантаж. І зробити висновки.
І лише тоді, коли Графф застібнув ремені безпеки у трансфері, Ендер зрозумів, що полковник летить разом із ним.
— Як далеко? — запитав він Граффа. — Як далеко ви збираєтеся зі мною летіти?
— Усю дорогу, Ендере, — тонко всміхнувся Графф.
— Вас що, призначили адміністратором Командної школи?
— Ні.
Значить, зрозумів Ендер, Граффа відізвали з посту завідувача Бійцівської школи лише для того, щоби полковник супроводив його до місця наступного призначення. «Невже я
