Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
всі крапки над «і» у фундаментальних законах світобудови.

І щораз, як я починав над тим замислюватись, в мене вливалася невідома енергія, і я відчував, що прилучаюсь до невідомої системи, крізь яку протікали невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки скидалися більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту… Я завів собі зошита, до якого дописував усе, що пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігає безлад і теплова смерть. В одній цитаті писалося: «Якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо». Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув скрадливий голос Кудрі: «А хіба є принципова різниця між відром гарячої води і Сонцем». «Немає, чорти б його вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але чому ж тоді за такого сильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?» Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і тоді мені ввижався тільки холодний полиск її очей… Той особливий стан душі, який наставав у мені щораз, як починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму… Той стан, в якому я перебував, витаючи над своїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс…

Між тим день хилився до вечора. Старший нападників, які вдосвіта ще познищували сліди вчорашньої трагедії, нервував, дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти не наважувався. І селяни проявляли неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так довго не затягувався.


А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вирішили, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупуваннями. Але жодне, як і те, до якого належали учасники, не визнали себе причетними до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть односельці чаклуна не знали правду, але й те про що вони знали, не зважаючи на глуху місцину, в якій причаїлося село, рано чи пізно мусило просочитися до загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.

Та ось чаклун знову ожив — перевернувся горілиць. Сяєво довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перекривало світіння будь-кого з односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже нерівномірним, а у вигляді джерел, ні — фонтанів на тілі, їх було сім: в сонячному сплетінні, на середині грудей, горлі, чолі і на маківці, — це по вертикалі, а по горизонталі — на серці і симетрично з правого і лівого боків. Якщо вертикальні і горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі у тих самих місцях пульсували джерельця силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяєво було досить помітним. Та й аура навколо мого тіла значно посилилась.

І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись. Він був здивований моїми тривогами. «Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад… Та поки існують рух і енергія, нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве…» Але я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого і безмежного. «Якщо тобі вже так свербить торкнутися істини, — знов сказав Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємкістю, та спроектуй все на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на межі різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання — річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність».

Раптом від сильного болю потьмянів світ. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. Це відбувалося не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.

… Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна з левом, військові дії між племенем високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і були схематичними, але мали свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху і дії. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати їх як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких негоден був я розгадати. Несподівано завважив, що не бачу свого тіла, як і тіла чаклуна, і що лежу горілиць з відкритими очима. Вперше майнула думка: «але ж я повернувся!..» Я не знав, — радіти чи плакати. Все було якимось тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти, і мені це вдалося, поряд лежав Мірамба. Він витягнувся немов струна. Довкола його тіла, як і мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лице іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі я нахилився до нього. В розплющених його очах не залишилось ні краплини життя.

Сонце хилилося до заходу. Промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливим золотим мереживом. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший нападників. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене.

— Ти живий? — нарешті запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.

— Живий, — відказав я теж

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: