Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Попри високий ступінь доктора наук, Білокінь одягався просто і одноманітно — темно-синій костюм, сорочка — коли біла, а коли й картата, без краватки. Сидить за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його «доброго ранку» й «до побачення» — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня… А сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.

— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи подумки, що наш третій колега у відрядженні й, отже, позбавлений можливості бачити таке.

Замість відповіді Михайло Теодорович витяг з кишені поштову листівку і поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії Вернадського за цей рік і що премію ту присуджено за наукову розробку «Про форми руху матерії».

Моїми привітаннями, як і святковим настроєм, Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак теліпався на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: як стосується його наукова розробка геології? До фізики — так. А от до геології…

— До всього стосується, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, до фізики, навіть до суспільства… — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості скільки й самовдоволення. — І настільки, що доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.

— Але ж ви все життя займались геологією… — зауважив я здивовано.

— Ви — теж. А грішите й літературою…

Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, а ні вдоволення. Я вперше завважив, що очі в нього зелені.

— До цього відкриття я йшов усе життя. Якби не випадок, то воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи спадає на думку: чи погодився б я добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, — скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.

— Це ви про ту країну, де?..

— Так. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося… — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово, а тоді промовив:

— Ну в іншому вимірі, чи що…

Білокінь зиркнув на годинник, покосився в бік друкарської машинки, на смаглявому обличчі його майнуло вагання. Та зрештою повернувся до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:

— Ми там проводили розвідку на тантал, здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна пригода, почався, як завжди, з дороги… Лендровер прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немовби вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І ґрунт, і пил, і навіть шкіра людей, хоч і чорна, але з рудуватим відливом. Після двох років перебування в тій країні я став помічати на собі буруватий відтінок. Під їхнім сонцем тіло моє, смагляве від природи, стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих аборигенів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.

Так от, ми вже годину їхали шосейкою, обабіч якої зрідка траплялися переліски, поселення, які й поселенням можна було назвати лише умовно — три-п’ять хатин. Машина була відкрита, і від сонця нас із шофером рятували тільки коркові шоломи. Мушу сказати, що з усієї спадщини, яку залишили по собі колонізатори, це, мабуть, найгуманніша… До речі, у ту спадщину внесли свою лепту й араби, що хазяйнували там з десятого по п’ятнадцяте століття і португальці, котрі витіснили арабів, і англійці та американці. Разом з корковим капелюхом, ісламом та християнством від зайд народові дістався й національний розбрат. Автоматні черги лунали навіть у столиці. Щоправда, геологів жодне з угрупувань не займало. Бо кожне з них вважало, що рано чи пізно прийде до влади і, отже, потребуватиме мінеральної бази. За тантал добре платять країни, що досліджують космос.

Отож, ми поспішали до містечка Тете, що знаходиться на річці Замбезі, неподалік якого провадили розвідку на тантал. Савана в той період року зелена і на обрії ще можна було побачити табуни антилоп або зебр.

Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного відчуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах шофера панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і повалилася на кермо. Я, можливо, встиг би ще вхопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі, але спека притлумила мою реакцію… Я ще встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітив вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба — широчезний, немов стіна…

Далі стало коїтись щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка. З носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє чорношкірих, а поряд стояли ще троє, озброєних карабінами. На них був одяг з маскувальної тканини. Я немовби наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — лендровер с погнутим бампером і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і