Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
і завмер. Його аура була такою великою і потужною, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній немов у дивному опалесціюючому тумані. Хоча вони про те і не здогадувались. Вона — та аура — складалася із двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів у якомусь метрі від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому потужному чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий чарівник, то відчутнішим ставав зв’язок між «посудиною» і тим, що з неї виплеснулося. Відбувалося щось подібне до дії магніту, який притягував порошинки з простору. «Магнітом» моє тіло робилося від світіння старого. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше інстинкту, — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж сяйва у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне і почасти я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконю Михайлові Теодоровичу… Власне, це вже була думка. А де думка, там і спомин. І я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити та пояснити суперечливі моменти ентропії[2]. І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки, пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі, і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж доля мусить спіткати й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого розлитого рівномірно тепла… Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть, то — чистої води ідеалізм, і що насправді… Але всі його докази розбивались об той факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого. І ніколи не навпаки… Я б сказав: «У пам’яті виникло…» Це не зовсім так.

Те, що згадав тоді, так само відрізнялося від звичайних картин пам’яті, як чорно-біле фото від живого об’єкта. То була не просто згадка; я опинився в аудиторії серед однокурсників, навіть спізнав бентеги, котра проймала щоразу, як я опинявся поруч з одною нашою дівчиною.

Пам’ятаю, як зараз, Кудрю за кафедрою, який обережно так перегортав спорохнявілі сторінки якоїсь книжки. Ми тоді, здається, писали контрольну. Раніше я бачив у нього і прижиттєві видання поетів минулого сторіччя, і томик Вільгельма Оствальда, і багато чого ще. Мені здавалося тоді, що Кудрю цікавив не так конкретний автор, як сам факт володіння старовинною книгою. Та згодом, коли до рук потрапили роботи Оствальда, я переконався, що Кудря не тільки милувався стародруками, а й читав їх. А тому не проминав нагоди ввернути якусь сентенцію (звісно, без посилання на видатного вченого), ті сентенції правили йому за туман, в якому ховалось, як мені тоді здавалося, щось значно більше, ніж викладач Кудря із своїми стандартними знаннями фізичної хімії… Але справа не в ньому, а в тій бентезі, яку він посіяв у мою юнацьку душу. Часом мені здається, що це вона — юнацька мрія, а згодом домінанта всього життя зібрана по Всесвіту мою розхлюпану свідомість і вселила в її домівку — моє тіло. Хтозна, чи спромігся б добрий старий африканець повернути мені життя, якби не було її Мушу сказати, що тому чоловікові дорого обходилося моє оживлення. Він не лишив собі й частки фізичної сили.

Тим часом день згасав. В печеру заповзала сутінь. Люди, не дочекавшись дива, почали розходитись. Першими пішли жінки, за ними діти. А коли уже ніч посунула з кущів, місце біля печери покинули й чоловіки. З настанням темряви почали завивати гієни. Завивання перебивалося стогоном, істеричним реготом, клацанням зубів. Мені не раз доводилося бачити тих потвор з масивними головами, сильними щелепами й грізними іклами. Але найогидніше в тому пожирачеві падла — завжди голодні каламутні очі, які в поєднанні з широким носом і круглими вухами надають йому боязкого і водночас зухвалого вигляду. Ці істоти нападають навіть на людей, котрі сплять просто неба, і виривають із тіла шматки м’яса. Африканці ненавидять цю нічну тварину і пов’язують з нею безліч легенд про таємничих диявольських істот, котрі вночі їздять верхи на гієнах.

Зрештою настала тиша. Моє Я стало складовою африканської ночі. В мені, немов у повітрі, тріщали цикади, мене наповнювали крики нічних птахів, крізь мене високо в небі яріли зорі. Та, власне, й оці люди, що зараз жували вівсяні коржі, як і Секелету, який сидів загіпнотизований біля свого бубна, перебували в мені. І печера й пагорби, в яких було доволі таких печер, теж були в мені. Далеко за північ моє Я стало відчувати щось схоже на біль. Але де він був той біль, я не знав, бо в тіло своє ще не вселився. Хистким містком між духом і тілом була домінанта. Це по ній проскакували оті «фантоми», яких ні пам’яттю, ні згадкою не назвеш, такими життєво правдивими вони були. Якось перед самим від’їздом є Африку я здибав у «Букіністі» Кудрю. Мене він, звісно, не впізнав. Стояв біля прилавка і тими ж кощавими пальцями гортав старовинну книгу. Він майже не змінився. Тільки голова стала пласкішою, мабуть, за рахунок втрати шевелюри й зубів, від чого колишній мій викладач нагадував ученого пітона… Так от, ця сценка повторилася до того реалістично, що я навіть відчув запах прілого паперу і дешевого лосьйону, яким тхнуло тоді від Кудрі.

Втім, Кудря був тільки тим, хто заронив у мою недоторкану на той час, свідомість сумнів. А вже йому, сумніву, на зміну прийшло бажання розібратись в усіх тих плутаних концепціях. Шукаючи правди в книжках, я помітив, що різні автори по-різному тлумачать обидва начала термодинаміки.

— Як то, по-різному? — здивувався я.

Білокінь

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: