Донька генерала - Адам Пшехшта

-- Хочеш, то я тобі його залишу, -- посміхнувся майор, кивнувши головою на кольт. – Щоправда, набої доволі нетипові, тож…

Ксенія насупилася, поклала зброю на кривоногий, дерев‘яний столик.

-- Ти приїхав за новинами, -- сказала, закусуючи губи.

-- Так, звісно, але я можу взяти тебе з собою, в Польщі ти будеш в безпеці.

-- Мій батько потрапив у лапи більшовиків, -- почала вона, не відповівши на його пропозицію. – Йому просто не пощастило, його затримав якийсь патруль, коли він відвідував один з підрозділів на межі контрольованої ним території. Татусь завжди був відважним, говорив, що підвладним потрібно показувати приклад… Спочатку його катували… -- вона завагалася. – Традиційними методами. Ламали кістки, виривали нігті, припікали. Він витримав усе, а його люди ледь не відбили його з в‘язниці в Мінську. Тоді татуся перевезли до Києва і застосували одичний апарат…

-- Отже, всі оті чутки – правда? – Кроне наморщив брови.

-- Правда, -- підтвердила позбавленим будь-яких почуттів голосом Ксенія. – Цю машину називають “Агонія”. Вже наступного дня батько їм все розповів.

Майор зітхнув, спробував її обійняти, але його рука безвладно впала, закрутилося в голові. Наче в тумані бачив викривлене від розпачу, залите сльозами обличчя жінки.

-- Прийшли й по мене, він сказав їм, де я переховуюся. Потім… мене теж взяли на “Агонію”. Так це в них називалося: взяти на “Агонію”. І я почала вмирати. Це тривало місяцями, день в день! – крикнула Ксенія. – Їм не потрібна була інформація, я все розповіла вже за п‘ятнадцять хвилин, вони хотіли, щоб я співпрацювала, прагнули, щоб я виконувала їхні бажання, допомогла їм переслідувати рештки людей мого батька, а потім інших. Я була донькою Дохторова, вороги більшовиків мені довіряли. А я, під‘єднана до тієї машини, повністю віддалася бестіям, що катували мене, це було гірше, ніж зґвалтування, я робила все, щоб їх задовольнити, щоб уникнути болю. А він шептав до мене, шептав…

-- Хто? – вдалося вицідити Кроне.

-- Апарат. “Агонія”.

-- Але… Це тільки машина, -- майор з усіх сил намагався вирватися з паралічу, що охопив його.

-- Машина?! – пирхнула Ксенія. – Це…

Її перебила кулеметна черга. Видно Жеглін не знав, що донька Дохторова співпрацює з ворогом і не дав застати себе зненацька.

-- Пробач, коханий, пробач! – крикнула Ксенія з мукою в голосі. – Я повинна застрелити тебе, але не можу, не можу…

Вона засунула в рот дуло кольта і натиснула на гачок. З боку поляни доходило виття поранених і бойові вигуки, вороги наступали, намагаючись не дати Жегліну часу замінити стрічку з набоями. Знали, що він один…

Позбавлений можливості рухатись, майор міг тільки спостерігати. Бачив, як через задній вхід сараю вискакує Жеглін з револьвером в одній і шаблею в іншій руці. Слідом за ним вибігло більше десятка чоловіків у мундирах червоноармійців. Запанував хаос, падали люди, але вже за мить нападники налетіли на Жегліна, притиснули його до землі рогачами, з якими інколи полюють на диких звірів. На своє здивування Кроне почув дикий сміх Жегліна, який обірвав потужний вибух. Скидалося на те, що йому вдалося зірвати гранату. Повільно, дуже повільно рука Кроне ворухнулася і потягнулася по пістолет, що лежав поряд з тілом Ксенії. Після боротьби з власним тілом, що тривала, здавалося, цілу вічність, майор зсунувся з крісла і дістав зброю. Чиясь нога у начищеному до блиску чоботі відкинула пістолет точним, легеньким копняком.

-- Здравствуйтє, барін Кроне! – обізвався незнайомець. – Ми Вас долго ждалі…

***

Найбільшим ворогом допитуваного є він сам, його уява і розум, в якому в шаленому темпі виникають нереальні плани втечі, що змінюються понурими картинами катувань. Часто слідчі зупиняються після невеличкого фізичного тиску: от, кілька ударів чи копняків, припечуть цигаркою. Знають, що не варто переборщувати – якщо зламати допитуваного надто швидко, той часто починає вигадувати, вгадувати бажання слідчих, робити все, щоб будь-якою ціною уникнути болю. Тоді його свідчення нічого не варті. Однак інколи доводиться допитувати міцних, підготовлених чоловіків – таких не зламати кількома ляпасами, вони не стануть плакатися в жилетку, в надії випросити життя. Вони професіонали, знають, що померли в ту мить, коли їх спіймали, що їм нічим не відкупитися, не здобути ласки катів. Вони гинуть, б‘ючись до останнього, намагаються здурити або перехитрити слідчих. Для них опрацювали спеціальні методи, подбали не тільки про те, щоб вони зазнали якомога більше болю, а фахівці-психологи розробили план допиту, розписали мов по нотах жахливу партитуру, в якій фізичні страждання змішані у відповідних пропорціях зі стимулами, що нищать психіку.

Кроне лежав на в‘язничних нарах, в гамівній сорочці, більше безпорадний, ніж якби його прикували до стіни ланцюгами. В камері горіла потужна лампочка, а вартовий регулярно, кожних п‘ятнадцять хвилин, перевіряв стан в‘язня. Його не годували, хоча дозволяли пити.

Його кати знали, що брак їжі зменшує не тільки фізичну витривалість, а й психічну. Час від часу з-за стіни доходило жахливе завивання. Кроне не знав, чи це ефекти проведення допиту, чи один зі старанно підібраних експертами “пом‘якшувальних” стимулів, що базуються на відкриттях Павлова. Він не звертав на це уваги, дихав. Тісно зав‘язана сорочка не дозволяла йому глибоко вдихати діафрагмою, тому майор зосередився на руху повітря через ніздрі. Вдих – видих, вдих – видих. Кроне знав, що з часом його розум відірветься від дійсності, перестане блукати, зачепиться за почуття, які він обрав за основу медитації. Якщо йому вдасться утримати цей стан – він виграє. Якщо ні, то дуже скоро перетвориться в заслинену подобу людини, яка вдивляється в кожен рух брови своїх катів.

Під ранок по нього прийшли. До камери зайшли три особи, зняли з Кроне сорочку, викручені назад руки скували наручниками. Кожен їхній рух ідеально гармоніював з іншими, всі дії справляли враження добре опрацьованої хореографії, а навіть балету. Жоден з них не налетів на іншого, навіть не торкнувся стін тісного