Донька генерала - Адам Пшехшта

-- Повір, -- сказав глухо Кроне. – В тому маленькому, запльованому селі дійсно загинула княжна Тетяна Голіцина. Померла, щоб помститися за друга і зупинити погоню за мною. А ще тому, що вже не хотіла жити.

В його голові пульсував біль, з розповіді виникало, що Ксенія однак не видала подругу. Якби вона це зробила, слідчі пішли б в заїзд не обідати, а з цілком іншою метою.

Бретцель відкрив рот, щоб щось сказати, але в цю мить хтось енергійно постукав і в дверях з‘явився офіцер з пов‘язкою на оці.

-- Майор Дудзінський, -- представився він, клацнувши каблуками. – Офіцер для особливих доручень маршала Пілсудського.

-- Які Ваші накази, майоре? – запитав полковник, піднімаючи брови.

-- Конвоювати Вас і майора Кроне до Варшави.

-- Конвоювати?!

-- Наказ Маршала, -- безпристрасно відповів офіцер. – Йдеться про Вашу безпеку, -- додав.

-- А конкретніше? – попросив Бретцель.

Посланець Пілсудського вагався тільки якусь мить. Лише божевільний посмів би перечити шефові II Відділу, навіть якщо він був офіцером для особливих доручень Маршала…

-- Кордон намагалися перетнути дві диверсійні групи, -- повідомив він. – В нас є причини припускати, що це погоня за майором… Їх ми зупинили, але іншим могло вдатися.

-- Збирайся, Ясю, -- скомандував Бретцель. – Чим швидше ми опинимося в Варшаві, тим краще. Коли ти розповіси все Комендантові, росіяни дадуть тобі спокій, бо напад на тебе вже не матиме сенсу.

Дудзінський рішуче кивнув, явно погоджуючись з аргументами полковника.

-- Ходімо! – поквапив він нетерпляче, відчиняючи двері.

Як тільки Кроне вийшов на подвір‘я лікарні, його оточили високі, міцно збудовані солдати, які очевидно заслоняли його від можливого пострілу. Він завмер, побачивши кілька машин і два БТРи.

-- Це ви вже трохи перестаралися! – фиркнув.

-- В машину! – наказав Дудзінський, не звертаючи уваги на протести. Вираз його обличчя свідчив, що він не має намірів вступати в дискусії.

-- Ясю… -- Бретцель взяв Кроне за здорову руку, потягнув за собою.

Вони сіли в чорний БМВ і відразу рушили, розміщені всередині конвою, який прикривали БТРи. Дудзінський їхав попереду на “CWS Torpedo”.

-- Поспи, -- запропонував Бретцель. – До Варшави довга дорога.

***

Настільна лампа в стилі арт-нуво ледь освітлювала кабінет Пілсудського, однак на прохання господаря люстру, оснащену кількома потужними лампочками, залишили в спокої. Підставка з посрібленого олова і виконаний з зеленого скла абажур, оздоблений рослинними мотивами, справляли враження скромної вишуканості. М‘яке, тепле світло більше маскувало, ніж видобувало з темряви змучені обличчя присутніх. Було пів на другу ночі. Коли в коридорі пролунали кроки, всі зірвалися з місць. Пілсудський зайшов, опираючись на плече ад‘ютанта, відповів нетерплячим жестом на вітання офіцерів.

-- Пробачте, Коменданте, але майор Кроне наполягав… -- почав нервово генерал Каспшик, шеф Головного Штабу.

-- Та нічого, -- обірвав Пілсудський. – Якщо наполягав, то, очевидно, мав причини. Вип‘єш щось, Ясю? – запитав м‘яко.

-- Краплинку вина, якщо можна, -- відповів Кроне, який стояв у надто вільній позі.

На очах приголомшеного генерала Пілсудський особисто подав офіцерові стаканчик вина, жестом руки запросив інших користати з виставленого на столі алкоголю. Тільки Бретцель відважився почастуватися краплиною віскі. Каспшик і майор Дудзінський не скористали з пропозиції.

-- Ну, що там? – запитав нарешті Пілсудський.

-- Повний провал, Коменданте, -- похмуро відповів Кроне. – Перш ніж я розпочну доповідати, потрібно викликати доктора Наркєвича, може він зможе прояснити певні питання. Ну, і я не певен, чи всі повинні це почути…

Обурений Каспшик зірвався на ноги, але гострий погляд Маршала осадив його.

-- Доктор Наркєвич спить, зараз середина ночі, -- зауважив тихо майор Дудзінський.

-- То доведеться його, курва, розбудити! – гаркнув Кроне.

-- Слідкуйте за своєю мовою, майоре! – не витримав Каспшик.

-- Пане генерале, -- звернувся до нього з поблажливою посмішкою Пілсудський. – Майор Кроне – солдат, а не донжуан, він щойно повернувся з завдання, під час якого ледь не втратив життя, і зараз він серед своїх. Якщо кілька міцних слів покращить йому настрій… -- він знизав плечима. – Щодо доктора Наркєвича… -- обізвався значно холоднішим тоном, дивлячись на Дудзінського.

-- Я негайно приведу його, -- схопився на ноги одноокий офіцер.

-- Ми чекаємо, -- кинув сухо Пілсудський.

Через пів години ад‘ютант маршала оголосив, що прибув Наркєвич. Дещо неохайний одяг і скуйовджене сиве волосся вказували, що його дійсно підняли з ліжка. Коли новоприбулі зайняли місця за столом, Пілсудський запитально поглянув на Кроне.

-- Чому ти вважаєш, що не всі з присутніх повинні вислухати твою доповідь?

-- Бо в ній йтиметься про справи, які в жодному випадку не можна оприлюднювати. Ніхто з нас вже не зможе виїхати з країни, отже якщо Ви, Коменданте, маєте якісь інші плани щодо…

-- Зрозуміло, -- обірвав його Пілсудський. На якусь мить він замислився, випив ковток чаю, потягнувся до кишені вилинялого мундира в пошуках цигарок. Кроне підсунув йому срібний портсигар.

-- Оті дві зліва такі, як Ви любите, турецька суміш.

-- Тільки дві? – запитав з вдаваною суворістю Пілсудський.

-- Ви взагалі не повинні курити, -- буркнув офіцер.

-- Лікарі та їхні одичні апарати, що вони там знають? – Маршал махнув рукою. Він пропустив повз вуха грізне покашлювання Наркєвича.

-- Залишаються всі, -- вирішив. – Тепер розповідай з самого початку про свою подорож, -- наказав, підсуваючи цигарку до сірника в руці