Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Переселення в космосі завершилося за три місяці: 500 тисяч людей із навколомісячної орбіти повернулися на Землю й приєдналися до інших іммігрантів у Австралії, а мільйон осіб особового складу флоту оселилися на марсіанській базі. Відтепер людство не мало іншої присутності в космосі; порожні міста й кораблі оберталися навколо Землі, Марса, Юпітера й були покинуті посеред неживого Головного поясу астероїдів. Порожні металеві гробниці з похованою славою і мріями людства.
***
Не виходячи за межі будинку Фреса, Чен Сінь могла дізнаватися про події у світі, лише переглядаючи телевізійні випуски новин. Того дня в прямій трансляції показували процедуру роздавання харчів у дистрибуційному центрі. Зображення демонструвалося за допомогою голографічної технології повного занурення в події, що вже було рідкістю, оскільки вимагало ультрависокої пропускальної здатності мереж зв’язку, яких лишалося дедалі менше. У такій якості показували лише повідомлення про найважливіші події, решта інформації передавалася у звичайному 2D-форматі.
Трансляція йшла з містечка Карнеґі, що розташовувалося на краю пустелі. На екрані виникла проєкція півсфери гігантського намету, схожого на половину шкаралупи яйця, а юрми людей, які проходили крізь нього, нагадували патьоки яєчного білка. Натовп зібрався, очікуючи на приліт нового транспорту з їжею. Ці невеличкі літальні апарати мали високі показники корисного навантаження й зазвичай використовувалися для транспортування величезних, стягнутих талевими канатами й ременями кубів із харчами, які підвішувалися прямо на пілони фюзеляжу.
Коли перший транспортник обережно опустив на землю свій вантаж, людське море в одну мить оточило привезену їжу. Кордон із десятка солдат, відповідальних за підтримання порядку, швидко змели, немов повінь дамбу, а переляканий персонал, який мав роздавати харчі згідно з нормативами споживання, швидко забрався довгою мотузковою драбиною назад до черева транспортника. Купа харчів швидко танула, немов сніг, що потрапив до каламутної водоверті.
Зображення наблизилося до землі, й уже можна було роздивитися, як люди, яким поталанило відхопити пакунки з їжею, тепер намагаються захистити їх від зазіхань інших. Мішки з харчами нагадували рисові зернята в мурашиній колонії — їх швидко роздирали на частини, й люди билися вже за їжу, яка валялася на землі. Інший транспортник спустив свій вантаж трохи на віддалі, але навколо цієї гори їжі не було оточення й охорони, тож персонал навіть не наважився спуститися вниз. За мить натовп, немов залізні ошурки, які притягло магнітом, оточив і цей вантаж.
Цієї миті струнка і міцна постать, одягнута в зелене, вистрибнула з транспортника й витончено приземлилася на вантаж, що розташовувався на десять метрів нижче. Хвиля людей миттєво завмерла, побачивши, що на штабелі харчів стоїть сама Томоко. Вона, як і раніше, була вбрана в камуфляж, а чорний шарф звивався від гарячого подиху вітру, відтіняючи її бліде обличчя.
— Стали у чергу! — закричала Томоко натовпу.
Камера знову наблизилася, й уже можна було роздивитися її гарні очі, які буравили натовп. Її гучний голос перекривав навіть ревіння двигунів транспортників. Але поява Томоко змогла вгамувати натовп лише на короткий час — людське море внизу знову заремствувало, і ті, хто стояв найближче до штабелів, почали розрізати сітку, щоб дістатися їжі. Гармидер посилювався, натовп знову закипів, і кілька сміливців, попри присутність Томоко, почали видиратися нагору.
— Гей ви, дармоїди! Чому ви не можете забезпечити підтримку порядку?! — Томоко повернула голову до транспортника, який висів угорі й із відкритого люка якого кілька офіційних осіб Комісії з імміграції при ООН спостерігали за безладдям унизу. — Де ваші війська?! Чи поліція?! Чому ви не використовуєте ту зброю, яку ми дозволили вам залишити?! Чому не виконуєте своїх прямих обов’язків?!
Голова Комісії з імміграції безпорадно спостерігав за подіями. Однією рукою він тримався за дверцята, а іншою продемонстрував Томоко розпачливий жест, скрушно хитаючи головою й демонструючи нездатність вирішити проблему.
Томоко одним порухом дістала з-за спини катану й тричі змахнула нею невловимими для людського ока рухами, розтинаючи трійцю відчайдухів, які щойно вилізли на верхівку штабеля, на дві частини. Усі вони майстерно були розрубані по діагоналі — від лівого плеча до правого підребер’я. Шість частин тіл впали вниз, розпадаючись у повітрі, вивалюючи тельбухи й струмені крові на юрму людей. Незважаючи на крики жаху й плач, Томоко зістрибнула зі штабеля у натовп, рубаючи направо й наліво, вбивши за кілька митей іще десяток людей. Юрба з жахом відсахнулася назад, швидко утворивши порожнечу навколо її фігурки, як-от жирні плями на тарілці розбігаються під дією краплі мийного засобу. Тіла, які залишився лежати на звільненому натовпом просторі, були так само перерубані навпіл від лівого плеча до правого підребер’я — у спосіб, що гарантує найпоказовішу демонстрацію нутрощів і найбільшу втрату крові.
Багато хто у натовпі, побачивши море крові, знепритомнів. Томоко рушила вперед, і люди в паніці почали розбігатися, ніби її тіло було оточене невидимим силовим полем, що відштовхувало юрбу, підтримуючи постійний радіус порожнього простору навколо неї. Пройшовши кілька кроків, Томоко зупинилася, й натовп знову став статичним.
— Стали в чергу! — вимовила вона — цього разу її голос був тихий.
Натовп швидко організувався в довгу нитку черги, ніби людям встановили алгоритм сортування масивів. Черга звивалася аж до гігантського намету, кілька разів обплітаючи його кільцями.
Томоко знову застрибнула на палети з їжею, вказуючи закривавленою катаною на довжелезну чергу:
— Часи виродженської свободи людства минули. Якщо ви хочете перебувати тут, то мусите знову пригадати, як жити за колективізму, і згадати про гідність своєї раси!
***
Тієї ночі Чен Сінь страждала на безсоння, тож обережно вислизнула з кімнати. Уже було далеко за північ.
Вона побачила тліючий вогник на приступці — Фрес сидів і курив, тримаючи на колінах диджериду. Цей музичний інструмент австралійських аборигенів виготовляється зі стовбура евкаліпта довжиною більше метра, серцевина якого виїдена термітами. Фрес сидів тут щовечора, видуваючи з диджериду низькі й густі хрипіння, не схожі на звичну музику, а більше подібні на хропіння самої Землі. Чен Сінь та АА щовечора засинали під ці звуки.
Чен Сінь підійшла й сіла поруч із Фресом. Їй подобалося проводити час зі старим, його трансцендентність до стражденної реальності здавалася знеболювальним і заспокійливим засобом для її зраненого серця. Старий ніколи не дивився телевізор і лишався байдужим до того, що відбувалося на решті планети. Уночі він украй рідко повертався до своєї кімнати, натомість залишався сидіти тут, на ґанку, притулившись до одвірка, аж поки його не долав сон. Фрес зазвичай прокидався аж уранці, коли перші промені сонця зігрівали його тіло. Він твердив, що навіть у дощову ніч тут спати зручніше, ніж у ліжку. Якось Фрес сказав: якщо виродки з уряду заберуть його будинок, він не погодиться на переселення в резервацію, а втече до лісу й збудує собі прихисток від дощу зі сплетеної трави. АА тоді заперечила, що у його похилому віці цей план не надто реалістичний, проте Фрес був упертим й аргументував, що його предки так робили, тож і він впорається. Його пращури дісталися Австралії з азійських берегів ще за
