Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Уперше побачивши Вейда, Чен Сінь, хоча їй нічого не було відомо про цю людину, уже тоді зрозуміла, що він ніколи не зречеться своїх переконань, амбіцій й ідеалів, не відмовиться від підступних трюків і зловісних планів.
Чен Сінь простягнула руку до Вейда. Позирнувши на її жест, він відклав молоток, дістав із рота цвяхи й поклав їй у долоню. Чен Сінь подавала йому по одному цвяху й, поки вони не скінчилися, Вейд не зронив ані слова.
— Забирайся геть, — все-таки вимовив він, беручи наступну жменю цвяхів із ящика з інструментами. Він не передав їх Чен Сінь і не взяв у рот, а поклав біля ніг.
— Я… Я просто… — Чен Сінь не знайшла, що сказати.
— Я маю на увазі — треба виїхати з Австралії, перш ніж завершиться переселення, — прошепотів Вейд, ледь ворушачи губами й не відриваючи погляду від наполовину прибитої дошки. Люди навколо могли подумати, що він так само наполегливо працює.
Як і три століття тому, Вейд міг ввести її в ступор однією короткою фразою. Щоразу здавалося, що він дає заплутаний клубок ниток, і їй доводилося докладати значних зусиль, щоб потроху розуміти приховані змісти. Але цього разу від слів Вейда в неї з’явилися мурашки на шкірі — їй забракло духу навіть розпочати розгадування ребуса.
— Забирайся! — Вейд не дав Чен Сінь змоги запитати, що він мав на увазі. А потім, нарешті повернувшись до неї, обдарував своєю фірмовою крижаною посмішкою: — Щоб духу твого тут не було!
Повернувшись до Ворбертона, Чен Сінь виявила, що ряди щільно поставлених хижок тягнуться аж до обрію, а в проходах між ними снують величезні натовпи людей. Раптом вона відчула, що ніби дивиться на поселення зверху й бачить перед собою метушливу колонію мурах. Позір із такого дивного ракурсу викликав у Чен Сінь незрозумілий напад страху, й тепло яскравого австралійського сонця в одну мить перетворилося на морок холодного дощу.
***
Протягом перших трьох місяців імміграції до Австралії переселився понад мільярд людей. Одночасно з цим уряди держав стали передислоковуватися до австралійських великих міст, а ООН обрала місцем для нової штаб-квартири Сідней. Національні уряди займалися питаннями переселення громадян своїх країн, а новостворена Комісія з імміграції при ООН координувала їхні зусилля. На новому місці іммігранти намагалися розселятися за національною ознакою, й місцеві топоніми, окрім назв великих міст, швидко замінювалися — так Австралія перетворилася на мініатюрну копію земної кулі. Проте новоутворені «Нью-Йорк», «Токіо» й «Шанхай» були лише таборами для біженців із наспіх зведеними простими бараками.
Ані ООН, ані національні уряди не мали досвіду настільки масштабного гуртування й переселення людей, тож досить хутко виникли різноманітні труднощі й небезпеки.
Спершу з’явилися проблеми з розселенням. Лідери країн швидко збагнули, що навіть за умови перенаправлення світових запасів будівельних матеріалів до Австралії та обмеження простору для однієї людини фактично розміром її ліжка вони зможуть забезпечити місця проживання лише для п’ятої частини переселенців. Коли кількість іммігрантів перетнула позначку в 500 мільйонів, почався дефіцит будівельних матеріалів — їх не вистачало для зведення навіть найпростіших хижок, тож було вирішено розгортати величезні намети розміром із футбольне поле для спільного проживання 10 тисяч людей. Однак за настільки обмежених життєвих і санітарних умов на масштабні спалахи інфекційних захворювань довго чекати не доведеться.
Також почав відчуватися дефіцит продуктів харчування. Наявні потужності сільського господарства Австралії і близько не могли забезпечити базового рівня потреб іммігрантів, тож їжу доводилося транспортувати з усіх кінців світу. А оскільки кількість переселенців невпинно зростала, процес доставки та розподілення харчів між іммігрантами дедалі лише ускладнювався й розтягувався у часі.
Але найбільшу небезпеку становила втрата керування такими величезними масами людей. У резерваціях зникло звичне для сучасного соціуму гіперінформування. Новоприбулі ще довго за звичкою тицяли пальцями у стіни, меблі й навіть у власний одяг, поки не пересвідчилися, що тут нема приладів, під’єднаних до загальної інформаційної мережі. Наявність найбазовіших видів комунікацій вже була неабияким благом. Люди могли отримувати інформацію про події у світі лише через дуже обмежені канали зв’язку. Їм, звиклим до гіперінформаційної реальності, здавалося, що вони просто осліпли. За таких обставин звичні методи управління сучасних урядів перестали бути дієвими, й жоден із представників влади не розумів, як підтримувати функціонування такого величезного натовпу людей.
***
Тим часом переселення в космос також відбувалося згідно з планом.
Наприкінці Епохи стримування в космосі проживали приблизно 1,5 мільйона людей. Із цих постійних позаземних мешканців 500 тисяч були громадянами різних країн, які здебільшого мешкали в космічних містах і на станціях, розміщених на орбіті Землі та на місячній базі. Інші належали до особового складу Об’єднаного флоту Сонячної системи й були розпорошені на марсіанській і юпітеріанській базах та на бортах космічних кораблів, які баражували Сонячною системою.
Більшість громадян Землі жили не далі місячної орбіти, тож не мали іншого вибору, ніж переселитися до резервації в Австралії.
Близько мільйона осіб переїхали на марсіанську базу Об’єднаного флоту — другу резервацію, відведену людству Трисолярисом.
Після Битви Судного дня Об’єднаний флот так ніколи й не досяг колишніх розмірів — наприкінці Епохи стримування кількість кораблів зоряного класу заледве перевищувала сотню вимпелів. І хоча людські технології продовжували вдосконалюватися, швидкість пересування бойових кораблів не зросла анітрохи, й здавалося, що технологія термоядерних двигунів сягнула своєї межі. Зараз найбільша перевага новітніх зразків трисоляріанських кораблів полягала не лише в здатності рухатися зі швидкістю світла, але й у здатності пришвидшуватися до таких значень майже без прискорення. Людським кораблям, аби досягнути 15% швидкості світла (зважаючи на витрату палива й необхідність зберігати його запас для повернення), доводилося витрачати цілий рік. Це були перегони равлика й блискавки.
Після завершення Епохи стримування сотня кораблів зоряного класу мала можливість втекти вглиб космосу — якби вони рухалися в різні боки з максимальним прискоренням, вісімці Краплин не вдалося б знищити їх усі. Проте жоден корабель не наважився на втечу, й за наказам Томоко всі вони повернулися на орбіту Марса. Причина такого вчинку була дуже простою: резервація на Марсі значно відрізнялася від умов життя в Австралії. Потужностей марсіанської бази цілком вистачало для постійного проживання в приємних і комфортних умовах на закритій території мільйона людей, адже вона й була спроєктована для подібного використання. Порівняно з довічним блуканням космічним простором це, безсумнівно, було кращим вибором.
Марсіанська колонія надзвичайно сильно непокоїла Трисолярис, тож дві Краплини, відкликані з околиць поясу Койпера, постійно патрулювали простір над поселенням. Хоча переважно кораблі флоту й військових обеззброїли, проте людство все ще мало доступ до сучасних технологій у колонії, оскільки це було питанням виживання. Але жителі резервації навіть не мріяли про відтворення гравітаційної
