Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
Без схвалення ляскальника неможливо було привернути увагу жодного високопоставленого лапутянина.
Земляни здебільшого вважають щоденник Гуллівера збіркою побрехеньок, вигаданих похмурим священиком. Може, воно й так, — але, без сумніву, за наших днів система «ляскальників» широко розповсюдилась по планеті Земля. І, схоже, вона так давно поширювалася, удосконалювалася та примножувалася, що навіть лапутяни не впізнали б тепер у ній нічого, окрім ідеї.
Раніше, у простіші часи, головний обов'язок будь-якого земного правителя полягав в особистому прийомі громадян, тож навіть найсмиренніший з них міг постати перед ним і без жодних посередників вимагати розгляду своєї справи. Залишки цього примітивного суверенітету зберігалися на Землі ще довго після того, як королів поменшало і влада їхня ослабла. Кожен англієць тривалий час мав право увійти до спальні своєї королеви — хоча про це було відомо небагатьом і ніхто ним не користувався. Успішні політичні керівники у деяких містах аж до XX століття зберігали суди відкритими, розчиняли навстіж двері своїх кабінетів і вислуховували кожного робітника чи волоцюгу, які до них приходили.
Сам закон так і не скасували: його зберегли у статтях I-й та ІХ-й «Поправок до Конституції Сполучених Штатів Америки», внаслідок чого він був умовним для більшості людей — навіть попри те, що основний документ майже витіснили фактичні норми Статей Світової Федерації.
Проте у той час, коли «Чемпіон», корабель Федерації, повернувся з Марса на Землю, «система ляскальників» розвивалася вже більше століття, тому стала надзвичайно заплутаною, адже включала значну кількість працівників, яких наймали лише задля виконання її ритуалів. Важливість публічної особи вимірювалася кількістю шарів ляскальників, що відмежовували її від зустрічей з плебейськими низами. Тепер їх вже не називали «ляскальниками»: їх знали як виконавчих помічників, особистих секретарів, секретарів особистих секретарів, прес-секретарів, секретарів у приймальні, клерків для призначання зустрічей і так далі. Насправді ж назва могла бути якою завгодно; з наймогутнішими її взагалі могло й не бути; але всі вони за призначенням визначалися як «ляскальники»: кожен з них мав довільне чи конкатенативне право вето на спроби зовнішнього світу зв'язатися з Великою Людиною — умовним господарем ляскальника.
Ця павутина службовців-посередників оточувала кожну VIP-персону і, природно, сприяла збільшенню неофіційного класу тих, хто повинен був ляскати Велику Людину по вуху без дозволу офіційних ляскальників. Робили вони це зазвичай під час громадських або псевдогромадських подій. Найуспішніше їм це вдавалося завдяки привілейованому доступу до запасного виходу чи до не внесеного у реєстр номеру телефону. Ці неофіційні ляскальники зазвичай не мали формальної назви, адже їх називали по-різному: «компаньйон з гольфу», «кухонна шафа»[29], «лобіст», «старший державний діяч», «п'ятивідсотковик»[30] і тому подібне. Відколи ледь не всесвітньо було визнано, що така непроникна система необхідна як запобіжний клапан, вони існували у благодатному симбіозі з офіційними барикадами ляскальників.
Найуспішніші з неофіційних часто плели власне павутиння ляскальників — аж доки виявлялося, що до них було так само важко дістатися, як і до Великої Людини, чиїми неофіційними контактами вони були. У цьому разі з'являлися Другорядні неофіційні ляскальники, які намагалися обійти головного неофіційного. З найважливішими особами — такими як Генеральний Секретар Світової Федерації Вільних Штатів — лабіринт обхідних шляхів через неофіційних був величезний, оскільки існували офіційні фаланги ляскальників, які оточували лише дуже важливих осіб.
Хтось із терранських студентів висунув припущення щодо того, що лапутянці, напевно, й справді відвідали марсіан, посилаючись при цьому не лише на їх духовну одержимість споглядальним життям, а й на два цілком конкретних питання. По-перше, було схоже на те, що лапутянці дізнались про два супутники Марса щонайменше за два з половиною століття до того, як їх помітили терранські астрономи. А по-друге, саму Лапуту зображали у вигляді того розміру, форми і рухомої сили, яким підходить лише один термін англійською: «летюча тарілка». Але ця теорія не стала достатньо переконливою тому, що про систему ляскальників, на якій було побудоване лапутянське суспільство, на Марсі нічого не знали. Марсіанські Старійшини, яких у просторі й часі не обмежували тілесні об'єкти, мали б від ляскальників менше користі, ніж змія від черевиків. Все ще цільні марсіани, ймовірно, могли використовувати ляскальників, але вони цього не робили: таке поняття суперечило б їхньому способу життя.
Марсіанину знадобилося б кілька хвилин — чи років — лише для того, щоб усе це зрозуміти. Якщо інший марсіанин волів з ним говорити, він би просто чекав — так довго, як було б потрібно. Маючи в перспективі цілу вічність, вони не мали причин поспішати; фактично в марсіанській мові неможливо було знайти відповідник слову «поспішність», і сама вона вважалася неприпустимою. Швидкість, одночасність, прискорення та інші математичні абстракції, що стосувалися шаблону вічності, були частиною марсіанської математики, але не марсіанськими емоціями. Навпаки: безупинний рух і метушня людського існування брали початок не з математичних потреб часу, а з несамовитої терміновості, прихованої у людській статевій біполярності.
Доктор Джубал Гаршоу, професійний клоун, руйнівник-аматор та паразит за покликанням, довго намагався ігнорувати «поспішність», а також усі почуття, пов'язані з цим шаблоном. Знаючи, що йому залишилося недовго, і не маючи ані марсіанської, ані канзаської віри в своє безсмертя, він ставив собі на меті прожити кожний золотий момент так, наче він був вічним — без страху, без надії, але з витонченим задоволенням. Він з'ясував, що для цього він потребує чогось більшого, аніж Діогенова бочка, але меншого від палацу задоволення Кубли[31] з його двічі по п'ять милями родючої землі та стінами з баштами, встановленими довкола. Для Джубала це було просте невелике місце, скажімо, кілька акрів, оточених огорожею під напругою; будинок з чотирнадцятьма кімнатами чи десь так; біганина секретарок, за яких він сплачував податки, та інші зручності. Щоб захистити своє аскетично обставлене гніздо з усім його персоналом, він перемкнув четвертий мінімальний рівень зусиль на максимальну віддачу — просто тому, що легше бути багатим, ніж бідним. А Гаршоу всього лише хотів жити так, як йому подобалося, тому робив усе, що вважав для себе найкращим.
У результаті його й справді турбувало те, що нові обставини накладали на нього необхідність поспішати, — і він не визнавав, що насолоджується цим більше, ніж за усі попередні роки.
Цього ранку він вважав за потрібне поговорити з третім на планеті головним урядовцем. Він був повністю обізнаний із системою ляскальників, через яку для звичайного громадянина такий контакт
