Леобург - Ірина Грабовська

— Ну...

Данило нахилився до неї і злегка примружив очі, ніби намагався роздивитися щось на її обличчі.

— Та не тремти. Живеш — і живи собі, ніхто втришия не жене. Може, дядько скоро повернеться.

Обличчя хлопця осяяла усмішка — зовсім не така, як у його друга,— світла, без тіні глузування. І Джекі вперше за цілий день захотілося видихнути з полегшенням.

Але краще цього не робити.

Адже вона знала, що відбувається, коли ворог зрозуміє, що ти йому довіряєш.

В інтернаті добре цього вчать.

— Ну, гаразд...— промимрила вона.— Ви надовго до нас?

— Сам не знаю,— знизав плечима Данило.— Тут купа всілякої юридичної метушні. Поки що будемо сусідами.

Він підморгнув і пішов до виходу. Джекі сповзла зі столу і впала на ліжко, глибоко вдихаючи і видихаючи.

Все, вгамуйся. Найстрашніше — позаду.

Чи ні?

Перед вечерею хлопці трохи прогулялися селищем. Побачене не вразило. Маєток височів на пагорбі, й від центральної площі біля будинку культури з облупленим тиньком виднілися лише бурі зубчасті вежі. В помаранчевому промінні призахідного сонця вони мали вельми зловісний вигляд. «Палац» нависав над усім селом, ніби з’явився тут завдяки якомусь чаклунству й відтоді жив своїм життям, але не тільки це здалося Данилові дивним. Їх усюди супроводжували сільські хлопчаки, проте варто було заговорити до них — діти порскали врозтіч. Дорослі мешканці Романівки проводжали їх недовірливими поглядами. Певно, вони просто спостерігали за чужинцями з міста. Нічого дивного, подумав Данило.

Дядькова кімната спочатку здалася Данилові занадто темною — тінь від дерев падала на половину будинку. З вікна було видно лише просмолений дах стайні й невеликий закуток саду. Кімната Феді, що розташовувалася навпроти, була світліша і мала кращий краєвид з вікна: нерівні сільські вулички збігали до річки, а далі відкривався неозорий простір протилежного берега — жовті плями неприбраних пшеничних нив, зелені смужки посадок, вершкові гори хмар. Щоправда, мальовничу картину трохи псували брудно-білі коробки корівника на пагорбі.

Увечері, коли Данило набрав у легені повітря, щоб випалити: «Це моя кімната!» — обличчя Феді посвітлішало, він відчинив стулки вікна й, наче господар, усівся за стіл. Зрозуміло. Він знайшов собі робоче місце і збирався тут писати, отже, випхати його звідси тепер було неможливо.

Поміркувавши, Данило вирішив зайняти ту кімнату, де мешкав дядько Іван. Перше, що впало в око, коли він переступив поріг,— величезний бронзовий котел у кутку: з трьома золотистими циферблатами, купою трубок і вентилем спереду. Данило протер запилене скло. Написи на циферблатах — німецькою. Він якийсь час жив з мамою в Німеччині, тому без зусиль прочитав: «Тиск», «Температура», «Час». Що воно таке? Парове опалення? Прилад для експериментів? Певно, дуже старий, зараз використовують пластик або плексиглас. Данило роззирнувся.

Крім потемнілої від часу шафи і широкого ліжка з балдахіном, тут знайшлася безліч дивовижних приладів, яких Данило побоявся торкатися. Якщо дядько повернеться (а він же цілком може повернутися!), не хотілося б пояснювати, хто тут порядкував... Проте цікавість таки узяла гору — і Данило заглибився у вивчення шкал, стрілок і тягарців на підвісках.

Певний час він роздивлявся прилади, але так і не зрозумів призначення жодного з них, крім польового компаса. Той розкривався, як молюск: усередині містилася лінза, яку можна було використовувати окремо від компаса як збільшувальне скло, і циферблат з різьбленими стрілками: «Norden», «Westen», «Süden», «Osten»[2]. Знову німецькою.

Данило відчинив дверцята шафи, і йому в руки впав згорнутий руркою аркуш паперу. То виявилася роздрукована чорно-біла мапа околиць Романівки. Річка (на мапі вона звалася Білкою), ліс, дорога, озерце... Жирним чорним кружальцем, як здогадався Данило, було позначено їхній будинок. А навколо Романівки було домальовано обриси іншого населеного пункту, набагато більшого. Хтось позначив на мапі райони, неначе замість села колись було велике місто.

Нічого такого про цю місцевість він не чув. Можливо, дядько мав на увазі якусь давню цивілізацію, на кшталт трипільської? Та Данило не пригадував, щоб його особливо цікавила археологія.

Хлопець пробігся поглядом по полицях шафи. Книжки з фізики, вищої математики, геодезії, щось про теорію відносності, про чорні діри... «Німецько-український політехнічний словник». «Коротка граматика боснійської мови». Боснійської?!

В кутку на полиці стояв ще один прилад, схожий на гранату-лимонку. Данило узяв його до рук. Збоку — засклене табло, чотири квадрати з нулями, знизу — невелике коліщатко. Данило провернув його кілька разів — з тихим клацанням останній нуль змінився на одиницю. Хлопець підійшов до столу і розстелив мапу, а потім притиснув коліщатко до кружальця, що позначало їхній будинок, і провів лінію до намальованої межі населеного пункту. На табло заклацали цифри. П’ятнадцять. Данило насупився. Схоже, прилад визначав відстань на мапі в сантиметрах, як звичайний курвіметр. Мабуть, від їхнього будинку до межі невидимого міста — близько п’ятнадцятьох кілометрів.

Данило вже хотів поставити прилад на місце, проте мимохіть натиснув на кнопку згори. З тіла «лимонки» вилізли чотири залізні «ноги» — прилад став схожий на павука. Данило поставив його на мапу і кілька секунд заворожено дивився, ніби чекав, коли залізний павук оживе й поповзе. Але прилад не рухався, хоча цифри на табло знову стали нулями. Данило смикнув за одну з «ніг», і вона витягнулася вбік, проте прилад не втратив стійкості. Зробивши те саме з іншою «ногою», Данило знову натиснув на кнопку. Циферблат показав двадцять п’ять. Це що — площа кола, на якому стояв залізний павук? Данило всміхнувся, запхав «ноги» всередину приладу, сховав усе, щоб часом не розбити, і ліг спати.

Проте сон не йшов. Змалечку хлопець привчив себе засинати швидко — лягаєш і ніби вимикаєш мозок. Хвилини дві-три — і готово. Все змінилося півтора року тому: фатальний забіг на чемпіонаті Європи, травма, невдала операція на коліні. Він за кілька тижнів утратив усе, чого прагнув. Усеньке життя Данило рухався за наміченим планом, досягав мети за метою — й ось тепер все зупинилося і стало безглуздим, і власне тіло обмежувало його. Тепер він не може бігати на швидкість, не може вистояти у фанзоні концерт улюбленого гурту, не може піти на контракт в армію. У двадцять три роки його життя перетворилося на ланцюжок суцільних «не можу», і засинати від таких думок ставало дедалі важче. Але в кімнаті дядька коїлося щось