Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

«Не розстрілюйте мене тут, — говорить Чарльз Фрек у своїй жахливій фантазії, викликаній видивом „чорно-білого“ поліцейського авто, що їде за ним. — Принаймні відвезіть до відділку і застрельте вже там, щоб ніхто цього не бачив».

«Аби вижити у цій фашистській поліцейській державі, — подумав він, — треба завжди бути здатним згадати ім’я, своє ім’я. Постійно. Це перше, з чого вони бачать, що ти навалений — коли не можеш зрозуміти, хто ж ти в біса такий».

«Ось що я зроблю, — вирішив Чарльз, — щойно побачу місце для стоянки, я пригальмую, пригальмую добровільно, ще до того, як він увімкне свої маячки чи зробить щось інше, а тоді, коли він під’їде до мене, я скажу, що пробив колесо або що з машиною трапилася якась інша халепа.

Вони завжди отримують від цього задоволення,— думав він. — Коли ти отак здаєшся і не можеш рухатись далі. Це мов кинутись на землю; так чинить тварина, демонструючи своє м’яке вразливе, беззахисне пузо. Так і зроблю»,— вирішив Чарльз.

Так він і зробив, з’їхавши праворуч і вдарившись передніми колесами автомобіля об брівку. Машина копів проїхала повз.

«Даремно зупинився, — подумав він. — Тепер важко буде вклинитися знову, такий щільний рух. — Чарльз заглушив двигун. — А може, просто посидіти деякий час тут, — вирішував він, — і зайнятися альфа-медитацією або повходити в різні змінені стани свідомості. Можливо, витріщаючись на тьолок, які тут розгулюють. Цікаво, чи вже сконструювали біоскоп, що вираховував би збуджених. Який вловлював би не альфа-ритми, а хвилі збудженості, спершу дуже короткі, далі довші, більші, більші, і врешті-решт такі, що виходять за межі шкали.

Це нічого мені не дасть, — зрозумів Чарльз. — Я мав би вийти й шукати когось, хто щось має. Мені потрібно знайти, де дістати, інакше дуже скоро мене критиме, а потім я вже не зможу взагалі нічого робити. Навіть сидіти отак, припаркувавшись на узбіччі, як зараз. Я не лише не знатиму, хто я, я навіть не розумітиму, де я і що відбувається.

А що відбувається? — запитав він самого себе.— Який сьогодні день? Якби я знав, який сьогодні день, то дізнався б і все інше; шматочок за шматочком минуле б повернулося».

Середа, центр Лос-Анджелеса, секція Вествуд. Попереду один із тих гігантських торговельних центрів, оточений стіною, від якої відскакуєш, мов гумовий м’яч, — якщо, звісно, не маєш при собі кредитної картки і не пройдеш крізь електронну браму. Не маючи кредитки жодного торговельного центру, він лише з розповідей інших знав про те, які на вигляд крамниці всередині. Ціла купа їх, вочевидь, продавала якісні товари цивілам, і особливо дружинам цивілів. Він спостерігав за озброєними охоронцями в уніформі біля головного входу до центру, що перевіряли кожну особу, дивлячись, чи відповідає чоловік або жінка його чи її кредитній картці і чи ця картка не крадена, не продана, не куплена й не використовувалася з метою шахрайства. Крізь браму проходило багато людей, але він припускав, що чимало з них, мабуть, будуть просто розглядати вітрини. «Не так багато людей мають бабло або бажання, щоб купувати щось о цій порі, — роздумував він. — Зараз ще надто рано, лише по другій. Увечері — ось тоді наставав гарячий час». Усі крамниці спалахували вогнями. Він міг — усі брати й сестри могли — бачити ззовні вогні, схожі на душ із іскор, неначе це був парк розваг для дорослих дітей.

Крамниць поза межами торговельного центру, які не вимагали кредитної картки й не мали озброєних охоронців, налічувалося небагато. Дешеві крамнички: взуття й телевізори, випічка, ремонт малої побутової техніки, пральня. Він поспостерігав за дівчиною в короткій вініловій куртці та лосинах, котра переходила з однієї крамниці до іншої; вона мала гарне волосся, але Чарльз не міг розгледіти її обличчя, побачити, чи вона приваблива. «Непогана фігура», — подумав він. На деякий час дівчина зупинилася перед вітриною, де були виставлені вироби зі шкіри. Вона розглядала сумочку з китицями; він бачив, як вона розглядала її, переймалася, щось планувала. «Б’юсь об заклад, що вона зайде та попросить її подивитися», — подумав Чарльз.

Дівчина забігла до крамниці, як він і передбачав.

Посеред метушливої юрби на тротуарі пройшла ще одна дівчина, ця — у блузці з рюшем, на високих підборах, зі срібним волоссям і завеликою кількістю косметики на обличчі. «Намагається виглядати старшою, ніж є насправді,— подумав Чарльз.— Мабуть, ще й школу не закінчила». Після неї не було нікого, вартого уваги, тож він відтягнув шнурок, який тримав бардачок закритим, і дістав звідти пачку цигарок. Чарльз закурив і увімкнув радіо на рок-станції. Колись у нього було касетне стерео, але врешті-решт, коли одного дня він був добряче навалений, то, зачиняючи машину, забув забрати його з собою в дім; звісно ж, коли він повернувся, стереосистему вже встигли вкрасти. «Ось до чого призводить легковажність», — подумав тоді Чарльз, тож тепер у нього було лише паршиве радіо. Колись і його витягнуть. Але Чарльз знав, де майже за безцінь можна дістати ще одне, потримане. Хай там як, а ця машина може розвалитися в будь-який день; поршневі кільця стерлися й компресія стала нікудишньою. Вочевидь, якось уночі, повертаючись додому з цілою купою хорошого товару, він спалив на трасі один із поршнів; іноді, коли він справді серйозно затарювався, то перетворювався на параноїка — не так з приводу копів, як з приводу того, що його кинуть інші торчки. Який-небудь торчок, знавіснілий від ломки і зачовганий, як довбойоб.

Неподалік пройшла дівчина, яка змусила його до неї придивитися. Чорне волосся, гарненька, повільна хода; на ній був відкритий топ і сильно запрані білі джинси. «Гей, та я ж її знаю, — подумав Чарльз. — Це ж дівчина Боба Арктора. Це ж Донна».

Він відчинив двері автомобіля й вийшов. Дівчина зміряла його поглядом і не зупинилась. Чарльз рушив услід за нею.

«Думає, що я готуюсь схопити її за дупу», — подумав він, прослизаючи поміж людей. Як легко набрала швидкість; тепер, коли вона озирнулася, йому ледь вдалося її розгледіти. Рішуче, спокійне обличчя... Чарльз побачив великі очі, які оцінювали його. Розраховували його швидкість і те, чи наздожене. «Тільки не так, — подумав він. — Вона справді вправно рухається».

На розі люди зібралися у натовп, очікуючи, щоб знак «СТІЙ» змінився знаком «ІДИ»; машини виконували дикі повороти ліворуч. Однак дівчина продовжила рух, швидко, але з гідністю, прокладаючи собі шлях між