Туманність Андромеди - Іван Антонович Єфремов
У глибині душі Ніза була спокійна: вона вірила своєму командирові. П’ять років мандрівки не були ані довгими, ані стомливими. Особливо після того, як до Нізи прийшла любов… Але й раніше захоплюючі, цікаві спостереження, електронні записи книжок, музики та фільмів давали можливість безперервно поповнювати свої знання і не так відчувати втрату своєї прекрасної Землі, що зникла, як піщинка, в глибинах безмежної темряви. Супутники були людьми величезних знань, а коли нерви втомлювались од вражень або від довгої напруженої праці… що ж, у тривалому сні, який підтримувався настроюванням на гіпнотичні коливання, великі відрізки часу провалювались у небуття, пролітали вмить. І поруч з коханим Ніза була щаслива. Її хвилювало тільки усвідомлення того, що іншим і особливо йому, Ергу Ноору, було важче. Коли б тільки вона могла!.. Ні, що може молодий, зовсім іще недосвідчений астронавігатор поруч з такими людьми! Але, може, допомагала її ніжність, постійне напруження доброї волі, гаряче бажання віддати все, щоб полегшити цю важку працю.
Начальник експедиції прокинувся і підвів обважнілу голову. Рівна мелодія звучала так само, як і раніше, і все так само її час од часу порушували поодинокі удари планетарного двигуна. Ніза Кріт стояла біля приладів, трохи схилившись, з тінями втоми на юному обличчі. Ерг Ноор кинув погляд на залежний годинник[14] зорелітного часу і одним пружним ривком підхопився з глибокого крісла.
– Я проспав чотирнадцять годин! І ви, Нізо, не розбудили мене! Це… – Він осікся, зустрівшись з її радісною усмішкою. – Зараз же відпочивати!
– Можна мені поспати тут, як ви? – попросила дівчина.
Вона побігла по їжу, вмилась і влаштувалась у кріслі.
Блискучі, обведені темними колами її карі очі крадькома стежили за Ергом Ноором, коли той, освіжений хвильовим душем, зайняв місце біля приладів. Перевіривши показання індикаторів ОЕЗ – охорони електронних зв’язків, він швидко почав ходити туди й сюди по кабіні.
– Чого не спите? – владним тоном спитав він астронавігатора.
Дівчина тріпнула рудими кучерями, які вже треба було підстригти, – жінки в позаземних експедиціях не носили довгого волосся.
– Я думаю… – нерішуче почала вона. – І зараз, на грані небезпеки, схиляюся перед могутністю і величчю людини, що проникла далеко в глибини просторів. Для вас тут багато звичного, а я вперше в космосі. Подумати тільки – я учасник грандіозного шляху через зірки до нових світів!
Ерг Ноор ледь посміхнувся і потер чоло.
– Я повинен вас розчарувати, точніше, показати справжній масштаб нашої могутності. Ось, – він зупинився біля проектора, і на задній стіні приміщення з’явилася світна спіраль Галактики.
Ерг Ноор показав на ледь помітну серед навколишнього мороку розкуйовджену крайню гілку спіралі з поодиноких зірок, що здавалися тьмяним пилом.
– Ось пустельна область Галактики, бідна на світло і життя окраїна, де знаходиться наша Сонячна система і ми тепер. Але й гілка, бачите, тягнеться від Лебедя до Кіля Корабля і, крім того, що вона загалом віддалена від центральних зон, містить у собі ще й затемнюючу хмару, ось тут… Щоб пройти вздовж цієї гілки, нашій «Тантрі» потрібно буде близько сорока тисяч незалежних років. Чорну прогалину пустого простору, що відокремлює нашу гілку від сусідньої, ми перетнули б за чотири тисячі років. Бачите, наші польоти в безмежні глибини простору – це поки що тупцювання на крихітній плямочці, діаметром у півсотні світлових років! Як мало знали б ми про світ, коли б не могутність Кільця! Повідомлення, образи, думки, надіслані з непереможного для людського короткого життя простору, рано чи пізно долітають до нас, і ми все більше пізнаємо віддалені світи. Все більше нагромаджується знань, і ця праця відбувається безперервно.
Ніза принишкла.
– Перші міжзоряні польоти… – задумливо вів далі Ерг Ноор. – Невеликі кораблі, які не мали ні швидкості, ні потужного захисного устаткування. Та й жили наші предки вдвічі менше за нас – ось коли була справжня велич людини!
Ніза рвучко підвела голову, як завжди, коли була незгодна.
– Потім, коли знайдуть інші способи перемагати простір, а не ломитися навпростець крізь нього, скажуть лро вас – от герої, які завоювали космос такими первісними засобами!
Начальник експедиції весело всміхнувся і простягнув руку до дівчини:
– І про вас, Нізо!
Та спалахнула.
– Я пишаюся тим, що перебуваю тут, разом з вами! І ладна віддати все, щоб знову і знову побувати в космосі.
– Я це знаю, – замислено мовив Ерг Ноор, – але не всі так думають!..
Дівчина жіночим чуттям зрозуміла думки начальника. В його каюті є два стереопортрети в чудовому фіолетовозолотавому кольорі. На обох – вона, красуня Веда Конг, історик стародавнього світу, з прозорим поглядом блакитних, як земне небо, очей під крилатим помахом довгих вій. На одному засмагла, з сліпучою посмішкою і піднятими до попелястого волосся руками. На другому – заливається сміхом, стоячи на мідній корабельній гарматі – пам’ятнику сивої давнини.
Хвиля піднесення спала, і Ерг Ноор повільно сів проти астронавігатора.
– Коли б ви знали, Нізо, як жорстоко доля зруйнувала мою мрію там, на Зірді! – раптом глухо сказав він і обережно поклав пальці на рукоятку пуску анамезонних двигунів, немов хотів гранично прискорити стрімкий біг зорельота.
– Коли б Зірда не загинула і ми могли дістати пальне, – вів далі Ерг Ноор у відповідь на німе запитання співрозмовниці, – я повів би експедицію далі. Так ми домовлялися з Радою. Зірда повідомила б на Землю, що треба, а «Тантра» пішла б з тими, хто захотів би… Всіх інших узяв би «Альграб», якого після чергування тут викликали б до Зірди.
– А хто ж лишився б на Зірді? – обурено вигукнула дівчина. – Хіба
