Покора - Мішель Уельбек
– Я впевнений, що ти натрапив на цікавий слід… Перечитай Дрюмона[2], – кинув я Стівові, радше щоби потішити його самолюбство, і він глянув на мене із вдячністю та наївністю примхливої дитини.
Вхід до моєї аудиторії (того дня я хотів поговорити про Жана Лоррена) заступили троє суб’єктів віком під двадцять років – двоє арабів і один чорношкірий; на щастя, цього разу вони були неозброєні й демонстрували спокій; хоча на перший погляд загрози не було, все ж, щоб увійти до аудиторії, слід було минути цих типів – тож я мав утрутитися. Я зупинився перед ними; напевно, шибеники воліли уникати провокацій і з повагою ставитись до викладачів – що ж, принаймні, я на це сподівався.
– Я викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.
Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:
– Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…
І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.
– Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.
– Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.
– Мир вам, месьє, – сказав юнак і злегка вклонився.
«Що ж, без пригод… – думав я, зачиняючи двері аудиторії. – Цього разу мені пощастило». Не знаю, зрештою, чого я чекав; справді, точилися чутки про напади на викладачів у Мюлузі, Страсбурзі, Екс-Марселі та Сен-Дені, проте серед моїх колег жертв нападів не було, та я й не вірив у ці теревені; за словами Стіва, молоді вахабіти та керівництво Університетів уклали угоду – і доказом цього було буцімто те, що з території факультету вже два роки як зникли крадії та наркодилери. Цікаво, чи був у цій «угоді» пункт, яким на територію факультету заборонявся доступ єврейським організаціям? Авжеж, ішов відповідний поголос – також неперевірений і малоймовірний, – проте Спілка студентів-євреїв Франції справді з минулого року не мала представництва в жодному з університетських містечок довкола Парижа; натомість молодіжне відділення Братства мусульман посилило свою присутність усюди.
На виході з аудиторії (чим двох цнотливих юнок у чадрах міг зацікавити Жан Лоррен – огидний гомік, самопроголошений «людойоб»[3]? чи в курсі були їхні батьки, про що тут розповідають? що ж, зрештою, відповідальність за це несла література) я зустрів Марі-Франсуаз, у якої з’явилась ідея разом пообідати. У плані спілкування мій день обіцяв бути насиченим.
Ця стара харцизяка, з якої аж сипалися їдкі чутки, була мені до вподоби; поважний стаж в університеті та присутність у деяких консультативних радах надавали її теревеням більшої ваги та глибшого сенсу, ніж балачки малозначущого Стіва. Вибір Марі-Франсуаз впав на марокканський ресторан на вулиці Монж – адже був день посту, «халяль»[4].
Не встиг офіціант принести наше замовлення, як вона накинулася на мене. Крісло під матінкою Делуз хитається! Цілком може бути, що на початку червня на зборах Національної ради університетів її замінять на Робера Редіже.
Я зирнув на тажин – глечик із тушкованими ягням і овочами; страва була ще надто гаряча, тож я дозволив собі здивовано підняти брови.
– Еге ж, знаю, – продовжувала Марі-Франсуаз, – це може видатися фантастичною вигадкою, та все ж це більше, ніж поголос. Джерела дуже надійні.
Я вибачився і попрямував до туалету, де зазирнув у смартфон: у Мережі нині можна знайти бозна-що, тож за якихось дві хвилини я дізнався, що Робер Редіже уславився підтримкою позиції Палестини і був одним із натхненників бойкотування ізраїльських вишів; перш ніж повернутися до колеги, я довго мив руки.
Тажин, на жаль, уже майже охолов.
– Хіба виборів не дочекаються? – запитав я, відправляючи перший шматочок до рота; це запитання видалося мені доречним.
– Виборів? А нащо їм вибори? Хіба це щось змінить?
Що ж, запитання було не таке вже й доречне.
– Ну, не знаю. Хай там як, а за три тижні вибори президента…
– Тобі добре відомо, що там усе схоплено, все буде як у 2017 році: Національний фронт вийде у другий тур, а переоберуть лівих. Не розумію, нащо Національній раді чекати цих довбаних виборів!
– Але ж іще невідомо, скільки набирає Братство мусульман! Якщо вони перейдуть символічну межу у двадцять відсотків, це суттєво вплине на розстановку сил…
Дурне було зауваження, адже дев’яносто дев’ять відсотків виборців Братства у другому турі віддали б свої голоси за Соціалістичну партію і це аж ніяк не вплинуло б на результат; проте вислів про «розстановку сил» є обов’язковим у подібних розмовах – вас починають вважати послідовником Клаузевіца та Сунь-Цзи; та й «символічна межа» мені вдалася нівроку – принаймні Марі-Франсуаз похитала головою, ніби я висловив щось глибоке, і занурилась у тривалий розгляд наслідків вірогідного входження Братства мусульман до складу уряду для керівництва Університетів; вона тренувала свої аналітичні здібності, а я вже не слухав – радше спостерігав за потоком гіпотез на її старечому гострому обличчі; певно, треба знайти собі якесь зацікавлення, – думав я, – але яке? якщо завершення любовного періоду життя підтвердиться, то можна буде, скажімо, записатися
