Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Ну, то що ж! Повеземо, скільки можна, а потім відрядимо спеціальну експедицію в надра землі за золотом.

Оглянувши скелі, що здіймалися в гирлі ущелини над громаддям брил, і переконавшись, що в них золота не видно, геологи пішли вгору ущелиною, яка далі трохи розширювалась. Її боки підносилися стрімко, дно було вкрите щебенем і дрібними уламками. В боках видно було тільки магнітний залізняк, але серед щебеню Каштанов помітив і інші породи.

— Ось вам іще золото! — сказав Макшеєв, пройшовши вгору ущелиною кроків п’ятдесят.

Він підняв уламок руди, в якому золото було вкраплене дрібними цятками.

Кроків за двісті від гирла дно ущелини почало підійматися вгору, а потім перетворилося на ряд уступів. Подолавши перші з них, геологи зупинилися перед зовсім вертикальною скелею заввишки в чотири метри, що перегородила їм шлях, бо на гладеньку стіну залізняку здертися не було ніякої змоги. Макшеєв з прикрістю стукнув молотком по стрімкій стіні і вигукнув:

— Далі ходу немає, і наші надії на золоту жилу пропали!

— Так, доведеться шукати іншу ущелину.

— Ну, що це! — розсердився Макшеєв, — замість віддати нам золото, скеля хоче відняти у мене єдиний молоток.

Цей вигук пояснювався тим, що молоток ніби прикипів до стіни, і шукач золота даремно намагався відірвати його.

В цей час Каштанов, який розглядав породу біля уступу, обернувся до неї спиною, на якій висіла рушниця, і відчув, що якась могутня сила притягла його до себе. Рушниця дзвякнула об стіну, і геолог вже не міг відірватися від неї.

— І велика ж магнітність цієї руди! — вигукнув він, зміркувавши, в чому справа. — Це магнітний залізняк притягнув до себе і ваш молоток, і мою рушницю.

— Але як же ми звільнимо їх? Не залишати ж таких необхідних речей тут на вічний спогад про нашу невдалу екскурсію?

Каштанов виліз із ременя, а рушниця так і залишилася біля стіни, щільно приставши до неї. В цей час Макшеєв, узявшись обома руками за молоток, смикнув його щосили і відірвав від стіни. Потім обидва взялися за рушницю і спільними зусиллями відірвали її від скелі.

— Робити нема чого, ходімо назад! — запропонував Каштанов. — З залізними предметами в руках ми тільки намучимося.

— Стривайте, я придумав спосіб здертися вище. Рушниці ми залишимо тут: у цій голій ущелині ніякого звіра бути не може.

— Ну, і тоді?

— А ось, дивіться!

Макшеєв набрав серед щебеню на дні ущелини ребристих, досить великих грудок руди і почав їх приставляти рівним боком до вертикальної стіни уступу; вони одразу прилипали й трималися міцно. Прилиплі грудки утворили східці, якими з певним риском можна було вилізти нагору.

— Захоплююсь вашою спритністю, — сказав Каштанов. — Ви справжній шукач золота, який з честю виходить з усякого скрутного становища.

— Дякую за комплімент! На цю думку мене навів мій молоток. Коли він стирчав біля стіни ручкою до мене, а я натискував на нього і не міг — зрушити з місця, в мене й з’явилася думка — ось тобі приступок сходів; далі зрозуміло.

Залишивши рушниці, патронташі і сумку з зібраними зразками руди на дні ущелини, геологи полізли нагору Попереду ліз Макшеєв, викладаючи східці з грудок, що їх йому подавав знизу товариш. Через п’ять хвилин обидва були нагорі.

Ущелина зберігала той самий характер: стрімкі скелі праворуч і ліворуч, ряд уступів на дні і скрізь суцільна більш-менш магнітна руда. Здершись ще кроків на двісті, геологи побачили на дні ущелини глибу, завбільшки з бичачу голову, яскраво-жовтого кольору, — це було суцільне золото.

— Ану, шукачу золота, захопіть-но цю грудочку до нас в табір! — засміявся Каштанов.

— Справді, показна грудочка, — відповів Макшеєв, штовхаючи ногою глибу, від чого вона й не поворухнулась. — Я думаю, що ця грудочка важить кілограмів вісім-десять і варта вона близько ста тисяч карбованців! Очевидно, золота жила близько!

Звівши голову вгору, обидва почали уважно оглядати стрімкі боки ущелини і незабаром праворуч, приблизно на висоті чотирьох метрів, побачили серед темного магнітного залізняку жовту жилу золота, що йшла навкоси. Вона то розширювалась до півметра, то звужувалась, даючи паростки вгору і вниз.

— Мільйони, мільйони перед нами! — зітхнув Макшеєв, окинувши оком видиму довжину жили. — Тут десятки тонн золота просто на виду!

— Ви надто захоплюєтесь золотом, — зауважив Каштанов. — Хай ця жила має вартість десятків мільйонів, але ж це тільки жила! А її оточує ціла гора цінної залізної руди, мільярди тонн, на мільярди карбованців!

— Але дуже ймовірно, що і жила не одна; можливо, що цілі ділянки гори складаються із золота, і тоді його запаси теж варті мільярдів карбованців.

— Коли б ми почали добувати такі маси золота, ринкова ціна на нього швидко б упала. Воно через те таке дороге, що його в природі мало. А значення золота в житті людства далеко менше, ніж значення заліза, без якого сучасна техніка не може обійтися. Знищіть золоту монету та некорисні золоті прикраси, і попит на золото буде зовсім невеликий.

— Ви захоплюєтесь роллю заліза, — відказав Макшеєв. — Коли б золота було багато, воно замінило б багато металів, особливо в сплавах з міддю, цинком, оловом. Техніка пред’являє великий попит на міцні, що не окислюються, метали і сплави. З дешевого золота почали б робити бронзу, дріт і багато чого, на що тепер змушені брати мідь та її сплави.

— Все-таки тут безперечно величезні запаси заліза і проблематичні, порівняно невеликі запаси золота.

— Ну, добре, ви беріть собі запаси заліза, а мені залиште золото, коли ми повернемося сюди, щоб добувати їх, — засміявся Макшеєв.

— Можу віддати вам і залізну руду, хай пі мільйони або мільярди будуть вашою здобиччю! — відповів таким же жартом Каштанов.

Повернувшись до берега моря, дослідники оглянули ще кілька подібних ущелин. Скрізь стіни складалися з залізної руди, подекуди з прожилками і гніздами золота. Але товстої жили, подібної до тієї, яку знайшли в першій ущелині, більше не бачили, і тому Макшеєв змушений був визнати,