Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Настовбурчившись і перетворившись у щось ніби в велику колючу кулю, тварина пробігла повз остовпілих людей і зникла в комишах.

Слідом за нею короткими й високими стрибками вискочила з хащі тварина, вигляд якої нагадував хижака. Вона була темно-жовтої масті, з котячою головою, досить довгим і товстим хвостом, короткими ногами й тупою мордою, що вищирила гострі зуби. Загалом вона була схожа на велику — майже в два метри завдовжки — річкову видру, але відрізнялась від неї тільки більш помітними вухами і короткою гривою. Хоч тварина і не виявляла наміру нападати і кралася понад узліссям до води, але вигляд її так зацікавив Каштанова, що він поклав хижака вдалим пострілом.

Звір справді був цікавий: у його пащі не можна було розрізнити ні плоских різців, ні гострогорбкуватих кутніх зубів, як у хижаків пізніших часів. Усі зуби були більш-менш гострі, конічні, як у плазунів. Тільки передні, що замінювали різці, були дещо менші від інших і трохи стиснуті; ті, що були з боків щелепи — трохи більші, а ікла були більші за решту і виступали над ними в обох щелепах, надто у верхній.

— Ось цікавий зразок первісного ссавця, який має ще зуби ящера, але вже з початком тієї диференціації, що розвинулася в пізніші періоди, — сказав геолог.

Із хащів ніхто більше не з’являвся, і мандрівники могли зрештою скористуватися заслуженим відпочинком, звичайно, під охороною чергового вартового, який підтримував димокури, що захищали від жалячих комах. Завдяки цьому спали спокійно.

Другого дня місцевість була того ж характеру, що й минулого вечора. Ріка остаточно перетворилась на озеро з безліччю островів, течії майже не було помітно, і весь час доводилося працювати веслами. Над водою і лісом ширяли різнобарвні бабки і величезні рогаті жуки, що досягали тридцяти сантиметрів у довжину; пролітали метелики, кожне крило яких могло закрити руку людини. Часом з являлися дивні дрібні й великі птахи синювато-сірого кольору, що трохи нагадували чаплю, тільки з коротшими ногами, довшим хвостом і коротшим дзьобом, в якому можна було розглядіти дрібні зуби.

Одного птаха вдалося підстрелити на льоту, і Каштанов демонстрував своїм супутникам це дивне пернате, яке становило перехідну форму між ящерами і птахами. Воно мало розміри журавля і було вкрите синьо-сірим пір’ям. Його довгий хвіст складався не тільки з пір’я, як у птахів, але й з численних хребців, тобто мав будову хвоста плазунів, а пір’я росло по обох боках цього хвоста. На крилах було по три довгих пальці з такими ж кігтями, як і на ногах, а тому цей птах міг лазити по деревах і по скелях, хапаючись за них передніми кінцівками. Огляд тварини привів Каштанова до висновку, що вона належала до роду археоптериксів, але відрізнялась від екземплярів, знайдених у верхньоюрських відкладах Європи, значно більшою величиною.

На кінець дня берег став цілком низовинний і на великому протязі являв собою болото, що поросло хвощами й папороттю, над якими де-не-де підносилися групи дивних дерев, пристосованих до існування у воді. Ці зарості давали притулок різним жалячим комахам, які люто нападали на мандрівників при кожній спробі їх причалити до зеленої стіни заради колекціонування, а потім ще деякий час переслідували на воді. Комарі, завдовжки в двадцять п’ять міліметрів, мухи, завбільшки з джмеля, оводи та ґедзі, більші від чотирьох сантиметрів, змагалися в цих крилатих атаках на людей, які змушені були ганебно відступити і почали вже непокоїтися при згадці про близьку ночівлю серед хмар цих мучителів.

Кілька годин пливли цією болотистою місцевістю, налягаючи дружно на весла, щоб швидше з неї вибратися. Тваринний світ тут, як видно, обмежувався комахами, первісними птахами в повітрі, рибами та ящерами, що таїлися в темній глибокій воді і виявляли себе сплесками та вирами. Існування чотириногих наземних тварин у болотистих заростях, очевидно, було неможливе.

— І яка б це наземна тварина могла витримати укуси цього страшного гнуса? — сказав Громеко, вживаючи сибірський вираз для визначення жалячих кровопивць.

Але ось з півдня війнуло прохолодою і час від часу можна було почути якийсь рівномірний шум, що долинав звідти.

— Спереду велике відкрите озеро з голими берегами або море, — сказав Макшеєв.

Він перший уловив цей шум.

— Море? — здивувався Папочкін. — Невже в Плутонії є навіть море?

— Якщо є річки, в чому ми не можемо мати сумніву, то вони повинні впадати кінець кінцем у якийсь басейн з стоячою водою. Не можуть же річки текти безконечно.

— А хіба річки не можуть губитися в болотистих озерах, подібних до того, яким ми їдемо, або висихати в пісках?

— Цілком вірно! Та коли води багато, ймовірніше існування відкритого басейну, тоді як напівзаросле озеро, яким ми пливемо, — це тільки його переддвер’я.

Усіх цікавило питання, які розміри має цей басейн, чи не покладе він край їх мандрівці в глиб Плутонії, бо пускатися на парусинових човнах у глибину безкрайого моря було б, звичайно, неможливо.

Через годину спереду, в кінці широкої смуги ріки-озера з майже непомітною течією, показалася синя кайма. Гирло ріки було близько. Налягли дужче на весла і ще через півгодини підпливли до початку озера чи моря.

Рослинність, що облямовувала береги ріки, не доходила до самого берега моря, а відмежовувалась від води широкою смугою піску. Очевидно, прибій хвиль не давав їй можливості укріпитися біля самої води.

На цьому піщаному пляжі, де гуляє морський вітерець і нема докучливих комах, мандрівники розташувалися на ночівлю.

Вивантаживши на берег речі і розклавши вогнище, всі побігли до моря, щоб переконатися, яка в ньому вода. Вони хотіли довідатися, чи є це море кінцевим замкненим басейном з солоною водою, чи тільки великим проточним озером. Крім того, всім хотілося купатися, бо останні дні, відтоді, як переконалися в існуванні великих ящерів у річці, від купання довелося відмовитися.

Швидко пороздягавшись на м’якому піщаному березі, всі пішли у воду, глибина якої збільшувалася дуже повільно і