Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Пропозиція обійняти цю посаду насправді є дорогою до пекла, падінням у безодню, відправитися до якої заради неї зголосився Юнь Тяньмін. Тепер настав її час платити по рахунках, і вона не має права відступити.
***
Дитинство Чен Сінь минуло в любові, проте лише материнській. Якось вона запитала матір про батька, й мати, на відміну від більшості матерів-одиначок, спокійно й чесно відповіла, що нічого про нього не знає. Потім, тихо зітхнувши, додала, що вона й сама не відмовилася б мати про нього достовірну інформацію. Чен Сінь спитала, звідки вони родом, і мати сказала, що Чен Сінь — знайда. На відміну від більшості батьків, її мати ніколи їй не брехала — й цього разу також говорила правду.
Мама ніколи не була заміжньою. Одного дня, коли вона прогулювалася зі своїм хлопцем, побачила покинуту на лавці в парку тримісячну дівчинку. При ній були пляшка молока, тисяча юанів і невеличка записка, в якій зазначалася дата народження дитини. Спершу мати зі своїм хлопцем вирішила віднести Чен Сінь до поліцейського відділку, щоб ті відправили її до Міського бюро цивільних справ, звідки знайду розподілили б до одного з дитячих будинків.
Але дівчина вирішила піти до відділку наступного ранку. Однак після ночі в ролі матері вона не знайшла в собі сил віддати дитину комусь іншому. Від думок про майбутні поневіряння маленької людини її серце боліло, тож вона вирішила стати названою матір’ю для Чен Сінь.
Пізніше хлопець через це покинув її. Протягом наступних десяти років мати зустрічалася ще з чотирма-п’ятьма чоловіками, проте жодні стосунки не тривали довго через названу дочку. Пізніше Чен Сінь дізналася, що більшість із цих чоловіків були не проти усиновлення, проте коли хтось із них виявляв бодай крихту нерозуміння чи нетерплячості, мати вирішувала розійтися з ним, щоб нічим не зашкодити дитині.
Чен Сінь не відчувала, що живе в неповній сім’ї. Навпаки, їй здавалося, що ідеальна сім’я й має бути такою: маленький світ матері й дочки, сповнений любові та щастя. Вона навіть підозрювала, що додавання батька в це рівняння виявиться зайвим. Але по мірі дорослішання Чен Сінь почало бракувати саме любові батька: з’явилося невиразне відчуття відсутності чогось важливого, яке з кожним днем міцнішало. Саме тоді мати знайшла для неї тата. Він виявився надзвичайно доброю людиною з почуттям відповідальності й умінням любити. Він і закохався в її матір, надихнувшись її любов’ю до Чен Сінь. Так на небосхилі дитинства Чен Сінь запалало ще одне сонце. Тепер їхній маленький світ став направду ідеальним і не потребував доповнень, тож батьки не робили спроб народити ще одну дитину.
Вступивши до університету, Чен Сінь уперше залишила батьківський дім, а потім чим далі, тим більше її життя починало нагадувати мустанга, який учвал мчить до обрію, відносячи її від звичного життя все далі й далі. Зрештою, вони віддалилися не тільки в просторі, а й у часі — її відправили в майбутнє.
Ніч прощання назавжди закарбувалася в її пам’яті — сказати правду виявилося нестерпно важко, тому Чен Сінь збрехала батькам, що повернеться, хоча вже знала, що вороття не буде. Їй не давалося слово «прощавайте», тож вона вирішила піти, не попрощавшись. Але батьки, здавалося, все й так зрозуміли.
Мати взяла її руку й промовила:
— Через нашу любов нам усім судилося довіку залишатися разом…
Вона всю ніч простояла під вікном батьківської спальні, й їй здавалося, що і дихання нічного вітерця, і мерехтіння зірок безустанку повторювали слова її матері.
Через три століття вона нарешті мала шанс зробити щось із любові.
— Я візьму участь у відборі на посаду Мечоносця, — сказала Чен Сінь матері дитини, яку тримала на руках.
Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на окраїні хмари Оорта
«Гравітація» переслідувала «Синій простір» уже півстоліття й незабаром мала наздогнати втікача. Тепер відстань між ними дорівнювала лише трьом астрономічним одиницям. Порівняно з гігантським відрізком у 1,5 світлового року, який подолали два кораблі, можна було сказати, що їх відділяють якісь міліметри.
Десять років тому «Гравітація» пролетіла крізь хмару Оорта. У цьому місці, розташованому на краю Сонячної системи на відстані в одну астрономічну одиницю від Сонця, зароджуються комети. «Гравітація» й «Синій простір» виявилися першими космічними кораблями, які перетнули цю межу. Але ця місцина зовсім не виглядала як туманність: заморожена брила з пилу й льоду — безхвоста комета — дуже зрідка пролітала на відносно близькій відстані від десятків до сотень тисяч кілометрів. Було марно сподіватися просто розгледіти її неозброєним оком.
Проминувши хмару Оорта, «Гравітація» нарешті вийшла в справжній космос. Сонце перетворилося на ще одну нічим не примітну зірку за кормою. Як і безліч інших зірок, наше світило позбулося ореолу справжнього об’єкта, ставши ще однією ілюзією серед безкрайої порожнечі Всесвіту. В усіх напрямках простягалася бездонна прірва. Єдиними об’єктами, фізичне існування яких можна було підтвердити за допомогою органів чуття, лишалися Краплини, що супроводжували «Гравітацію». Дві Краплини баражували з двох боків на відстані п’яти кілометрів і були легко помітні неозброєним оком. Люди на борту «Гравітації» полюбляли роздивлятися Краплини в ілюмінатори за допомогою телескопа, бо споглядання реальних об’єктів давало певне відчуття комфорту в нескінченній порожнечі. Насправді роздивлятися Краплини було те саме, що вдивлятися в себе. Вони були схожі на дзеркала з відображенням «Гравітації», хоча й дещо деформованими; завдяки абсолютній гладкості поверхні Краплин зображення, попри відстань, лишалося дуже чітким. Якщо ж узяти телескоп із достатньою кратністю збільшення, спостерігач мав можливість навіть побачити в ілюмінаторі корабля себе самого.
Але більшість із понад сотні офіцерів і членів екіпажу «Гравітації» не мали змоги відчути самотність, бо значну частину цих 50 років вони провели в гібернації. Для рутинної навігації корабля достатньо було чергової команди в складі від 5 до 10 осіб. Ротація екіпажу відбувалася за допомогою гібернації кожні 3–5 років.
Уся гонитва була грою в кота й мишку між «Гравітацією» й «Синім простором», важливим нюансом якої стало прискорення. «Синій простір» не мав можливості постійно прискорюватися, бо швидко вичерпав би запаси пального й утратив би можливість маневрувати. Навіть якби йому вдалося позбутися переслідувачів, подібна стратегія перед лицем незмірної космічної пустелі була б рівноцінна самогубству. «Гравітація» так само мала обмеження щодо можливості прискорення: хоча запаси палива на її борту значно перевищували ту кількість, що лишилася в «Синього простору», перед командою стояло питання про повернення додому.
Таким чином, увесь запас палива слід було розділити на чотири рівні частини: прискорення для виходу за межі Сонячної системи, уповільнення перед поверненням, розгін до Сонячної системи, уповільнення перед Землею. Тож ліміт палива, яке можна використовувати для прискорення в процесі переслідування, обмежувався лише чвертю паливних баків. На щастя, маючи змогу за допомогою софонів аналізувати попередні маневри «Синього простору» й отримувати поточну інформацію про характеристики польоту, «Гравітація» могла з високою точністю в режимі реального часу вираховувати запаси палива «Синього простору», на противагу екіпажу останнього, який і гадки не мав про стан речей на борту «Гравітації». Тож у цій грі «Гравітація» знала всі карти «Синього простору». У поперемінному прискоренні кораблів «Гравітація» завжди підтримувала вищу швидкість,
